Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

гармошку, тиняючись по вулиці, або з’являвся на базарі, злий і блідий, шукаючи сварки, але всі від нього ховалися, знаючи, як легко у нього з кишені штанів вилітає револьвер. Здоровані махновці, що не боялись ні бога ні чорта, забачивши його біля каруселі, злазили з дерев’яних коней і пускались навтікача. Батькові доводилось самому разом з Каретником крутитися до паморок.

По всьому Гуляйполю точились балачки, що батько останнім часом почав багато пити і коли б не пропив армію. Але тільки дехто догадувався, що він хитрує. Був він хитрий, потайний, живучий, як стріляний дикий звір.

Махно відтягав час. У ці дні йому треба було приймати велике рішення. На Катеринославщині не стало ні німців, ні гетьмана з січовиками, з ким він бився. Розбігалися поміщики. Малі міста були пограбовані. Із трьох боків насувались, тиснучи його, нові вороги: з Криму й Кубані — добровольці, з півночі — більшовики, з Дніпра — петлюрівці, які тільки що зайняли Катеринослав. Хто з них небезпечніший? В який бік обернути кулеметні тачанки? Вирішувати треба було не гаючись. Армія зменшувалася, в ній починалося вагання. Бійці з мужичківхліборобів говорили: «От спасибі, що на Вкраїну йдуть більшовики, тепер можна й по домівках, а кому ще не обридло, — ліпи на лоб червону зірку». Ядро армії — чорна сотня імені Кропоткіна — рубаки, що відбилися від усякої роботи задля розгульної волі на конях, кричали:

— … А захоче батько продати нас більшовикам, — зарубаємо його перед фронтом, та й тільки… Он уже Петлюра забрав Катеринослав, а ми все ждемо… Попроїдали все чисто, босі й голі, скоро нам у степу з вовками вити… Братва, дайош Катеринослав!

Третій день у Гуляйполі сидів матрос Чугай, делегат від главковерха української Червоної Армії, і непохитно дожидав, коли Махно проспиться, щоб з ним поговорити. В ці ж дні з Харкова приїхав славнозвісний філософ, член секретаріату анархістської конфедерації «Сполох», теж, щоб розмовляти з батьком. Члени махновської вінськово-політичної ради, місцеві анархісти, найближчі порадники, ловили, де тільки могли, батька і ревниво попереджали його нікого не слухати і триматися найвищої свободи особи.

Махно розумів, що коли він не прийме зараз же твердого, бажаного армії рішення, — кінець його справі, його славі. Тільки два вибори були перед ним: поклонитися більшовикам, робити, що накаже главковерх, і ждати, коли його кінець кінцем розстріляють за сваволю. Або, зарубавши делегата Чугая, піднімати на Україні селянське повстання проти всякої влади. Але чи вчасно це? Коли б не помилитись…

Думки ці були такі потайні, що небезпечно було їх висловлювати навіть відданим собакам Льовці й Каретникові. Йому було тісно від думок. Армія ждала. Делегат Чугай і дідок, світовий анархіст з Харкова, ждали. Махно пив спирт, не пропиваючи розуму, навмисне дурів і бешкетував, — око його було пильне, вухо чуйне, він усе знав, усе бачив. Злість кипіла в ньому.

Звелівши заарештувати й відвести до Льовки невідомого чоловіка в офіцерській шинелі, який говорив, що він з Катеринослава, Махно незабаром і сам з’явився в культпросвіт, пройшовши з велосипедом у камеру, де допитували. Льовка Задов, незручно ударивши Рощина, сидів за столом, поклавши кулак на кулак і на них підборіддя. Махно оглянув чоловіка, що валявся на підлозі, поставив велосипед:

— Ти що з ним зробив?

— Ну, погладив, — відповів Льовка.

— Дурень… Убив?

— Та я ж не хірург, звідки я знаю…

— Допитував? (Льовка здвигнув плечем). Він — з Катеринослава? Що він говорить? Денікінський розвідник?

Махно дивився на Льовку так пильно й нестерпно, що у того очі млосно підкотились під повіки.

— У нього повинні бути відомості… Де вони? З смертю граєшся…

— Так я ж не встиг, тільки почав, Несторе Івановичу… Чорт його душу знає, — до чого сволоч квола…

Рощин у цей час застогнав і підігнув коліна. Льовка — зрадівши:

— Та ну ж, психує.

Махно знову взявся за велосипед і побачив на столі Катину фотографію. Схопив, придивився:

— У нього взяв? Хто? Дружина?

Як у людей вольових, зосереджених, недовірливих, з величезним життєвим досвідом, у Нестора Івановича була добра пам’ять. Він зараз же згадав першу появу Каті (коли він примусив її робити собі манікюр) і заступництво Олексія Красильникова, і всі відомості, які йому розказали про цю красиву жінку. Він сунув фотографію в кишеню, ведучи велосипед, на хвилину спинився, — обличчя Рощина оживало, рот трохи відкрився.

— Приведеш його до мене, я сам допитаю…

Одне твердо визначилось у голові Нестора Івановича за ці дні гульби: необхідність вести армію на Катеринослав, взяти його штурмом і піднести прапор анархії над Міською думою. Така здобич підбадьорить і згуртує армію, Катеринослав багатий — на цілу губернію вистачить у ньому мануфактури і всякого барахла, щоб по селах і хуторах викидати з вагонів і тачанок сувої сукна, ситцю, вигортати лопатами цукор, кидати дівкам стрічки, позументи, панчохи й черевики: «Ось вам, селяни-хлібороби, подарунки від батька Махна! Ось вам вільний лад безвладдя, без поміщиків і буржуїв, без Рад і Чрезвичайок…»

Все інше було ще не вирішено. Зараз, глянувши на Катину фотографію, він раптом знайшов це вирішення, — воно вискочило у нього, як петрушка з райошника. Але він нічим не дав зрозуміти, що все в ньому затанцювало від радості… Сів на велосипед і поїхав через вулицю до довгого будинку з великими вікнами й голими тополями перед ними. Це була школа, де містився штаб, його ад’ютанти і він сам квартирували в одній кімнаті.

Через годину до нього привели Рощина. Поперед нього йшов Льовка, позаду махновець, — в єнотовій шапці з попівського коміра, з чорною стрічкою навскоси, — підштовхував Рощина в спину дулом револьвера. Махно сидів на ситцевому диванчику, подертому до пружин.

— Це що? — крикнув він високим голосом. — У стражників, у царських жандармів граєтесь? Прибрати зброю! Вийди! — кивнув він знизу вгору жовтим, засмоктаним обличчям на махновця. (Той зараз же, тупаючи чоботищами, кинувся за двері). Махно устав з