Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Кат! Кат! — заверещав він. — Алкоголік! Сифілітик! Плямуєш ідею! Плямуєш мене!
Льовка Задов, добре знаючи батька, не став ждати, поки його гнів більш розпалиться, втягнув голову в гладкі плечі, закрившись руками від ударів, задки вийшов за двері і причинив їх за собою.
Махно зняв кашкета, лоб його був мокрий. Він знову сів на диванчик. Йому бракувало чоток, щоб зовсім бути схожим на фанатика послушника.
— Сядьте, будь ласка, — він махнув довгою рукою, вказуючи Рощину на стілець. — Якщо вас і доведеться розстріляти, однаково — ганьба, ганьба — ображати людську гідність. Візьміть цигарку, закурюйте. Ви розвідник?
_ Ні, — глухо відповів Рощин, усміхнувся і взяв цигарку.
— Добровольчий офіцер?
— Я дезертирував. Покінчив з цим. Ви ж мені однаково не вірите, — чого я буду розказувати…
— Мені не брешуть, — сказав Махно тим самим високим, особливим голосом, який важко було б записати на нотні знаки. Рощину він здався схожим на клекіт. — Мені не брешуть, — повторив він, і очі його, сухі й некліпаючі, виявляли таку перевагу волі, що трудно було дивитися на них. Наверталися сльози у того, хто хотів би витриматц цей погляд. Проте Рощин витримав. У нього після недавньої пригоди тріщала голова, — перемагаючи цей біль, він весь напружився для останньої сутички.
— Якщо вам потрібні відомості про Добрармію, — питайте. Але відомості мої старі. Я пішов у відпустку два місяці тому. Цієї весни я зробив неправильний хід, ціна йому — життя… Ви збираєтесь мене розстріляти… Так чи інакше, не зараз — після, мені не минути кулі за свою помилку.
В очах Махна з’явилась і зникла іскорка гумору… «Не вірить…» Вадим Петрович глибоко затягнувся цигаркою, поклав її на край стола, засунув руки за пояс. «Ну, зажди ж…»
— Насамперед — як я потрапив у білий табір? Прикотився, як яблучко згори. Ну, що ж… Були ми російськими інтелігентами, значить — сіль землі, читали Михайловського, Канта, Кропоткіна і навіть Бебеля, крім інших втішних книг. Пам’ятаю, з Олексієм Боровим[10] не одну безсонну ніч провів у таких-от самих балачках… (Як він і сподівався, при згадці цього імені у Махна зараз же затуманились очі, наче подурнішали, але тільки на мить, не більше). Сповнені були захоплених сподівань. І от — Лютнева революція! Скінчилося все це кислотою: замість розкішного свята — бульвари, засипані лушпинням, та матросня, та сіра солдатня, — не велика країна, а тісто, житній кисіль без солі…
Махно заворушився на диванчику і раптом, сам не помічаючи цього, сів, наче на якійсь майовці, обхопивши худі коліна. Навіть в очах його з’явилося щось уважнособаче.
— Опинилася інтелігенція без діла. А вже в Жовтні взяли нас за карк, як кошенят, і — на смітник. От, власне, і все. Добрармія — це всеросійський смітник. Нічого творчого, навіть відбудовного в ній немає й бути не може. А наламати вона може, і навіть дуже серйозно… Жаль, що пізно все це зрозумів… Але радий, що зрозумів… Отак-то, Несторе Івановичу… (Якось само собою вийшло, що назвав його на ім’я й по батькові). Жити мені не слід би, та й не хотілось… Але є одна істота… Дорожча мені за всі філософії, дорожча за мою совість… Це мене і спинило…
— Оця? — раптом спитав Махно, показуючи йому фотографі ю.
— Так, ця.
— Та ви візьміть, мені вона не потрібна…
Рощин заховав у кишеню френча Катину фотографію. Взяв недокурок, закурив. Руки його не тремтіли. Він не збився, розповідаючи.
— Військовий білет — на клапті, і сюди — по її слідах. А коли вже вхопився знову за життя, — то давай знову і філософію й ідеологію: ми не ремісники… Єдине, що для мене прийнятно… Зовсім абстрактно, звичайно, зовсім абстрактно… Це абсолютна свобода, дика свобода… Нехай безумна, неможлива, а проте… Умирати треба за якісь найвищі фантазії.
— Розвідку, все-таки, дайте, де вона у вас захована? — тихо сказав Махно.
Рощин запнувся, відвернувся і кволо, безнадійно махнув рукою. Махно довго не ворушився на диванчику. Раптом схопився й почав шарити серед купи речей в кутку кімнати, — серед зброї, сідел, збруї, сувоїв, паперу… Знайшов кілька коробок консервів, дві пляшки спирту, поставив усе це на стіл і, крутячи ключем, почав віддирати накривку з коробки сардин.
— Я беру вас у штаб, — сказав він. — Ваша дружина в шостій роті, у Красильникова, на хуторі Прохолодному… Зараз прийде делегат від більшовиків. Нехай він думає, що я злигуюсь з добровольцями. Ваше завдання напускати туману. Зрозуміло? В карти граєте?
Тут Вадим Петрович справді розгубився і тільки кліпав, навіть не намагаючись зрозуміти — як це все обернулось і що все це означає. Махно, зламавши сардиночного ключа, витягнув з кишені перламутрового ножика з півсотнею лез і ним продовжував орудувати, відкриваючи бляшанки з ананасами, французьким паштетом, з омарами, від яких різко запахло в кімнаті.
— Розстріляти я вас завжди встигну, а використати хочу, — сказав він, немовби відповідаючи на розгублені думки Роиріна. — Ви штабіст чи фронтовик?
— В світову війну був при штабі генерала Еверта…
— Тепер будете при штабі батька Махна… На царській каторзі мене піднімали за голову, за ноги, кидали на цегляну підлогу… Так виковуються народні вожді. Зрозуміло?
Задзвонив телефон у жовтому ящику, що стояв серед мотлоху на підлозі. Махно, присівши навпочіпки, крикнув у трубку клекотливим голосом:
— Жду, жду!
Делегат Чугай, повільний чоловік, дуже сильний, в приношеному, але охайному бушлаті, в безкозирці, зсунутій на потилицю, сидів, розгорнувши карти так, щоб не можна було в них підглядати, і блискучими вирячкуватими очима стежив за всіма рухами Нестора Івановича. Широке в вилицях, нерухоме обличчя його з чорними вусиками не
