Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Ну, — сказав він задоволено, — приємній кумпанії моє шанування.
Вчотирьох сіли за стіл. Олексій з-під лави дістав пляшку миколаївської горілки. Почалася приємна розмова.
— Опанасе Опанасовичу, іменинниця наша, будьте знайомі, — моя наречена, любіть і жалуйте.
— Он як? Будемо, будемо жалувати, жінки ласку люблять. А з яких вона?
Олексій відповів:.
— Офіцерська вдова. У її покійного чоловіка служив я вістовим…
— Он як!.. — Дід усе дивувався, було про що потім розказати жінкам. Йому й самому захотілось похвалитися: — Коли я «георгія» одержав під Плевною, генерал Скобелєв мене залишив при собі — вістовим… Під ядра, кулі посилав… Скаже, бувало: скачи, Афонька… Ех, любив мене!.. Значить, наречена ваша благородного званія. Важкенько їй буде на селянській роботі…
— Селянська робота не про неї, Опанасе Опанасовичу. Слава богу, достатку у нас знайдеться на робочі руки…
— Само собою… Ну що ж, вип’ємо за здоров’я нареченої, гірким за солодке. — Випивши, дід крякав, швидко долонею куйовдив жовтуваті вуса. — От мої невістки п’ятипудові мішки тягають. А спочатку, як чоловіків погнали на війну, довелося, дурепам, взятися до чоловічої роботи: «Ой, спиноньки не розігну, — стогнуть, — ой, рученьки, ніженьки!» Кумедія! — дід раптом засміявся дурнуватим сміхом. — А я з жінками в злагоді живу… Мене генерал Скобелєв так і прозвав: Афонька — жіночий король…
Мотрона поривчасто встала, тамуючи сміх, пішла за завіску до печі — діставати смаженого гусака. Катя, не підводячи очей, сиділа — тиха, скромна. Олексій, наливаючи, сказав душевно:
— Не те нам гірко і кривдно, Опанасе Опанасовичу. Я б хоч і завтра весілля справив, та хіба можу я влаштувати молоду жінку в такій халупі? Вона з Мотроною на вузенькому ліжку тиснеться, я на ділівці сплю… Кривдно — сільська громада до нас, як до чужих… Чого вони уперлися? Цей флігель без толку стоїть на белебені. Випадково ж тільки його й не спалили. Кому він потрібний? Ждуть, що князь знову сюди повернеться та їм подякує?
— Є такі думки, — сказав дід Опанас, розламуючи гусячу ногу.
— Чорт сюди швидше повернеться, ніж поміщик… Ну, гаразд… Цей флігель я купую в громади, я за все відповідаю… (Мотрона зиркнула очима на Олексія, він стукнув по столу). Купую! Я — людина нетерпляча… Ех, та чого там… Задля такої зустрічі, Мотроно, дістань у мене під подушкою в ганчірці одна річ завинута. (Мотрона, нахмуривши брови, затрясла головою). Подай, подай, не жалій. Жалкішого за життя нічого нема.
Мотрона подала. Олексій розгорнув ганчірочку, вийняв вороненого годинника з дзвоном і з сталевим ланцюжком. Потряс його, приклав до вуха.
— Випадком трапився, наче знав — для кого діставав. Носіть на здоров’я, Опанасе Опанасовичу.
— Що ж це — ти мені хабара даєш? — суворо запитав дід Опанас, і все-таки рука у нього затремтіла, коли Олексій поклав йому годинника на долоню.
— Не обижайте нас, Опанасе Опанасовичу, даруємо від щирого серця… У мене десятків зо два цього мотлоху, Мотрона все на спирт вимінювала. А цей, — у ньому те й добре, що з дзвоном. Як вам удосвіта прислухатись до півнів, то ось пружинку оцю натиснули, — дзвонять; валянки взуваєте, ідете до скотини…
— Ах, — сказав дід Опанас і роззявив рота з рідкими зубами, — ах, невісток моїх будити!.. Тепер вони у мене не просплять, гладкі.
Дід замотав шарфом жилаву шию, похитуючись, надів кожуха і вийшов. Мотрона, прикрутивши гнота в лампі, разом з Катею мила за завіскою посуд. Олексій сидів коло стола.
— Миколаївська оця, чи що, міцна чи не пив я давно, — промовив він глухим голосом. — Мотроно, пішла б ти до скотини довідалась.
Вона не відповіла, наче не чула. Трохи згодом глянула на Катю, усміхнулась.
— Не збагну, не розберу… Чи ви гордуєте нами, — знову сказав Олексій, — чи у вас не всі вдома…
Мотрона вогненним поглядом наказала Каті не відповідати, — щоки її палали.
— Та хоч заплачте, чи що… Перший раз таких бачу, їй-богу. її атестуєш, а вона хоч би кашлянула… Сидить, опустила очі… Ні риба ні м’ясо… русалка, чесне слово… Мотроно! — покликав він. — А цього вона не розуміє, що малі діти на неї пальцями показують. Олексій на возі привіз, в карти її у Махна виграв… Це їй нічого… А мені що! — шалено крикнув він. — Нехай тепер знають — моя наречена!
Катя зблідла, з рушником і тарілкою пішла була за завіску. Мотрона сильно шарпнула її за плече.
— Ми знаємо тепер, — з якого кінця за життя хапатися… Я першу людину вбив у чотирнадцятому році. — Олексій коротко засміявся. — Сиджу, німець повзе, носа підняв, я — цок, він і звалився набік. А я жду — вилетить у нього душа чи ні? Я багато людей убив, у жодного душі не бачив… Ну і годі, спасибі за науку… На згарищі будинок будемо ставити: перший — дерев’яний, другий — кам’яний, третій — під золотою покрівлею… Даремно, даремно, Катерино Дмитрівно, ведете зі мною таку політику. Я вас силою не тримаю, не милий, гидкий, — ідіть на всі чотири сторони. Наречена! Що я оце такий жених — мені втіхи ждати не доводиться…
Мотрона сковзнула губами по Катиній щоці і в саме вухо: «Дурень п’яний, не слухай його…» Катя почепила на протягнуту вірьовочку рушника і вийшла за завіску. Олексій сидів коло стола боком, — нога на ногу, — звісивши набряклу велику руку, і запалими очима дивився на Катю. Вона сіла на табуреті, навпроти нього. Погляд Олексія був не п’яний, пильний, — вона опустила очі.
