Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Таких не буває.
— Ти не знаєш! В Тихому океані на кораловому острові такі живуть.
Онися подивилась на його бичаче обличчя з широко розставленими очима, і знову в ній щось здригнулося, і гаряча, волога ніжність пройшла по її тілу. Але тепер не млість покірлива, жіноча, — ні, цього вже більше нема, спасибі за той час! — тепер їй стало весело, — усміхнулася:
— А ти там бував?
— Що з того… В лоції про це написано.
— В якій це лоції?
— В морській книзі про різні дива.
— Мелеш ти, Латугін, аж неохота тебе слухати.
— А ти слухай, а я буду брехати. А ось тобі правда: задумав я, Онисю, з тобою недобре зробити, та була у мене розмова з одним чоловіком. Ткнули мене, як кота мордою, в це саме… Гаразд… Людина — цар природи. Спасибі за науку…
Онися знову, але вже здивовано, глянула на нього. Латугін так підвищив голос, що Даша постукала олівцем:
— Товариші, заважаєте репетирувати…
— На Керженці у нас скопці живуть, — пошепки продовжував він. — Холостять себе через те, що не можуть з собою справитися. Один розказував: «Сниться мені жарптиця, сниться, — розплющуєш очі — сіра нудьга…» І лютують, і жінок лупцюють до смерті… Іде він до свого коновала — білого голуба: «Врятуй мою душу», — і той його гасить, як свічку… «Живи, вичищений, благополучно, господь з тобою…» Ні, Онисю, кров’ю умиємось, в трьох лугах виваримось, — спіймаємо ясну птицю, хоч би вона на край життя полетіла…
Даша стукала олівцем:
— Товариші, Карл, Амалія, остання сцена, робіть перестановку…
Коли вранішня малинова морозна зоря проступила за димами хутора, — коло хати, де містився штаб полку, зіскочив верхівець, покинув вкритого памороззю коня і шалено почав стукати в двері. Іван Ілліч сам відчинив йому. Червоноармієць передав пакет. Того ж дня були мобілізовані підводи на найближчих хуторах, і полк виступив у похід.
Починалось оточення Царицина Донською армією — вже третє з серпня місяця. Цього разу генерал Мамонтов брав Царицин у кліщі, з флангів. Верст на п’ятдесят на північ від міста три кінні полки генерала Татаркіна раптовим ударом прорвали фронт і вискочили до Волги коло селища Дубівка.
На день пізніше, на півдні під Сарептою, почала наступати кіннота генерала Постовського. Сарепту прикрій вали частини Сталевої дивізії Дмитра Жлоби. Самого Жлоби вже не було: він полаявся з Військрадою, що заборонила йому самопостачання і сваволю, і, побоюючись арешту, кинувся в Москву — скаржитись. В Сталевій дивізії йшло заворушення: одні говорили, що батько Жлоба повернеться командармом, інші, — що батько арештований і «треба всією громадою» йти на Царицин — виручати його, але більше вірили чуткам, що батько втік в Астрахань і там збирає вольницю. Тисячі півтори кінних бійців, знявшись з фронту, переправились через Волгу й пішли лівим берегом на Астрахань. Сталева дивізія була розтріпана, генерал Постовський зайняв Сарепту і навис з півдня над Царицином.
Передбачаючи ці флангові удари, Військрада Десятої ще за тиждень до того почала зосереджувати ударну групу з двох кавалерійських бригад: доно-ставропольської і бригади Семена Будьонного. Але вони не встигли з’єднатися, — стався прорив, і всю силу удару прийняли на себе доно-ставропольці. На допомогу до них день і ніч гнав коней Будьонний.
До місця зосередження ударної групи були кинені качалінці. Весь кінець дня і з коротким перепочинком всю наступну ніч полк рухався в напрямі на каламутну заграву в морозній імлі. Вона збивала світло зорі; сонце зійшло праворуч від заграви, лише ненадовго показавшись між розжареними, як мідь, шаруватими хмарами.
Телєгін, Іван Гора і Сапожков їхали верхи, позад них по засніженому степу в багато рядів розтяглися вози з червоноармійцями, гармати й обози. Вдалині маячіли кінні розвідники. Обидва командири і комісар здивовано слухали сердите зітхання артилерійської стрільби, що доносилось не так уже й здалека. Вони пустили коней риссю; випередивши полк, з’їхались, спинилися і, вийнявши з планшета карту, почали розглядати її. Місце, куди наказано прибути полкові, було ще далеко, але гуркіт гарматної стрільби вказував, що фронт наблизився. Зв’язку в них з ним не було ні по дроту, ні по кінному ланцюжку. Така неясність могла швидко перетворитись на загибель.
— Степ проклятий, повземо, як жуки по скатерці, — сказав Іван Гора. — Добре, якщо козачкй нас ще не вислідили.
— Ну, як не вислідили, — сказав Телєгін, — у них своя пошта, від самих хуторів за нами стежать.
Сапожков насунув папаху аж на брови, поскакав до розвідників.
Підходили передні вози на кудлатих від поту конях, що важко дихали. З возів позіскакували червоноармійці, і Іван Ілліч наказав їм бігти — махати і кричати до тих, що відстали, щоб підтягалися і трималися тісніше. Пробираючись між возами, він побачив Кузьму Кузьмича, який обв’язав вуха ганчіркою, — він поганяв коня; на купі декорацій сиділа Даша, в башлику, в некритому білому кожусі, обличчя її було, як у маленької, яскраво рум’яне і заспане. Мружачись від снігового світла, вона щось закричала йому, але за рипінням возів, голосним гомоном він нічого не почув. Потім побачив Горпину, що сиділа з трьома червоноармійцями, — вона теж щось почала кричати, показуючи рукавицею на небо. «Чого їй там треба?» — Іван Ілліч відхилився назад у сідлі. Ясно видно було літака — чорну пташку нижче шаруватої хмари, під якою розходилось імлисте сонячне повітря.
Тепер його побачили всі. Іван Ілліч, ударивши коня, врізався між возами: «Розсипайся!» Величезний Іван Гора, підвівшись на стременах, загорлав басом: «Вогонь по літаку!» Повз Івана Ілліча промчав віз, — Даша з страшними очима і Кузьма Кузьмич, що шмагав коня кінцями віжок. Почалась безладна стрілянина. Літак, люто ревучи, з відігнутими крильми почав заходити за хмари, з черева його посипались яйця, з свистом полетіли вниз і вибухнули на чистому снігу чорними кущами.
Таке страхіття багато з червоноармійців бачили вперше, — деякі вози поскакали далеко в степ. Протяжно заграла сурма, збираючи розсипаний
