Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Оце недавно, на хуторі біля колодязя, де зібрались червоноармґйці, Сергій Сергійович Сапожков викликав охочих у розвідку. І першим підійшов до нього Шаригіи: «Я йду з вами», — причому не стримався, додав, хвилюючись: «Не подумайте, товаришу командир, я не з молодецтва вискакую, але, як комсомолець, свідомо, так би мовити…»
Латугін, який привів до колодязя артилерійський запряг і сміявся з червоноармійцями, почув це, побачив червоне, збуджене обличчя Шаригіна: «От, чорт кирпатий, — подумав, — ні, брешеш, не випередиш…» І, здвигнувши плечима, підійшов до Сапожкова:
— Не зайвий буду у вас, Сергію Сергійовичу? Коли так, то побіжу на батарею, відпрошусь.
Цілу дорогу він чіплявся до Шаригіна і смішив червоно армійців. Зараз його назвав нахабою, і командир зробив зауваження. Так! Латугін висипав з шапки в жменю залишки зерна, кинув його в рот:
— Язика треба добути, чого ж без толку по степу кружляти… Тоді будемо знати — де фронт сконцентрувався…
— Правильно, — підтвердив Шаригін, — слушна пропозиція.
— Ну, товариші, по конях!
Сапожков надів шапку, загнуздав коня, крекчучи, підтягнув попруги і скочив у сідло. Перед світанком стало підморожувати, і ніч була вже не така темна. Передранішнє зеленувате світло позначило каламутні краї хмар. Хлопці, наїжившись, тюпачили.
— Стій! Он вони! — Латугін, збивши шапку, через голову потягнув карабін. — Шестеро… семеро! — В зеленуватій каламуті тільки його морські очі могли побачити щось таке, чого зовсім не можна було розпізнати… — Та ні ж, чорт, — сичав він розвідникам, що з’їхались докупи. — Не туди дивишся. Он вони — ледве мріють…
Поки квапливо розв’ючували кулемет, почувся кінський тупіт, і вирізнились перебільшені, неясні обриси вершників.
— Снохачі, клади зброю, здавайся! — диким голосом закричав Латугін. Не по-кавалерійськи вдарив коня дулом карабіна і поскакав, і, доганяючи його, поскакав слідом Шаригін. «Назад, назад!» — надривався Сапожков. Козаки, що були на хвилину спинились, — видно теж розвідники, — повернули коней і почали втікати. Латугін з сідла вистрілив кілька разів; під одним, що скакав позаду (решту вже ледве було видно), кінь кинувся вбік і впав. Латугін і Шаригін закрутилися навколо чоловіка, що зіскочив. «Давай сюди, товариші!» — кликав Латугін, борюкаючись з ним біля коня на землі. Коли до нього підбігли, він уже сидів верхи на козаку і скручував йому руки. «Невеликий, а який дужий дядько…» Козак лежав ниць, щокою в снігу, і хрипів, зморшкувато зажмуривши очі.
Йому наказали встати, штовхали його, перевернули на спину. Козак почав лаятись задирливо, з викрутасами, ніби наривався, щоб його швидше кінчили. Сапожков, збліднувши, вдарив його піхвами шаблі: «Встать!» Козак, підвівши голову, дико глянув на нього, встав, похитуючись. Був він невеликий на зріст, похилий у плечах, з широкою, як сяйво, бородою, забитою снігом.
— Чиряк тобі на язик, матірщинник, куролап! — закричав на нього Сапожков. — Перед тобою командир полку, відповідай на мої запитання.
Козак потягнув за спиною скручені ременем руки. Круглими жовтими очима, повертаючи бороду, дивився на своїх переможців. Раптом облизав губи.
— Я тебе знаю, — сказав він одному з червоноармійців, рум’яному і сміхотливому, — ти Куркіну рідний племінник, не соромно тобі?
— Тю! І я тебе знаю, Якове Васильовичу…
— Якове Васильовичу, здрастуй, голубчику, — сказав Латугін, і сміхотливий червоноармієць знову пирхнув. — Чудище бородате, а ми вас цілу ніч шукаємо. Якого полку? В складі якого корпусу?
Сапожков, відсторонивши його, дістав карту й почав допит. Козак відповідав неохоче, потім, видно, зміркував, що за розмовою можна виграти час, — червонопузі трохи прохолонуть, можна буде виплутатись, — і розговорився. З його слів узнали про прорив фронту генералом Татаркіним і про те, що дальший розвиток успіху припинений доно-ставропольцями і що зараз триває кровопролитний бій під Дубівкою, куди стягаються й білі, й червоні.
Кінець ниточки був знайдений. Вирішили козака відправити в полк з одним чоловіком, решті, не шкодуючи коней, йти на Дубівку — рапортувати командуючому про прибуття Качалінського полку. І аж тоді похопились — де ж Шаригін?
— Мишко, — покликав Латугін, — заснув з кіньми?
Залишений кінь Латугіна стояв, наступивши на повід.
З-під черева Другого коня, що похилив худу шию, виднілися чудно підігнуті ноги Шаригіна. Він обхопив сідельну подушку, притулився до неї обличчям.
— Мишко! — з тривогою Латугін взяв його за плечі, потягнув до себе. — Братішка, чого дурієш?
Шаригін відхилився й важко звалився на нього. Обличчя його було землисте. Шинеля від грудей до патронташа набрякла кров’ю. Латугін опустив його на сніг, заголив білий живіт його, затулив долонею колоту рану, з якої йшла кров.
— Ти його почастував шаблею? Ех, Якове, Якове!.. — Латугін зірвав з себе шинелю й гімнастерку, від коміра роздер сорочку, скрутив її джгутом і швидко й спритно почав перев’язувати Шаригіну живіт.
— Сергію Сергійовичу, треба його на хутір везти.
— Зажди, як же…
— Що — як же!.. Я один його довезу і полоненого прижену.
На помертвілому обличчі Шаригіна виступив піт, підкочені під лоб очі ожили, до них поверталася притомність, і здивування, і страх: що таке сталося з ним, — молоде, сильне тіло його, яке ніколи не хворіло, тепер зламалось…
— Товариші, рідні, що ж мені тепер робити?
— Снігу, снігу з’їж, дурний! — Латугін щипав сніг І клав йому на губи.
Поки поралися з Шаригіним і перев’ючували кулемет з закривілого коня, вже зовсім розвиднілось, вітер гнав низькі, розтріпані хмари, з яких сіявся дрібний холоднючий дощик. За клопотом не помітили, як з півдня, разом з клубами туману, насунулись величезні скупчення кінноти.
Від тупоту її загудів степ. Риссю проходили хвилями колони вершників, запряги гармат, четверики тачанок. Розвідники дивилися на них, тримаючи коней за поводи. Втікати було пізно.
Розвідників помітили, десятків зо два верхівців відділилися від голови довжелезної колони і
