Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Онисі доручили грати Амалію, Карла — взявся Латугін. Падлюку й гада Франца хотіли дати Байкову, — побоялись: не втримається, почне смішити публіку, червоноармійці, як побачать його бороду, — так і гримнуть. Вирішили: Франца грати Кузьмі Кузьмичу, а щоб він здавався молодшим — зобов’язати його наголо оббритися. Старого графа Максиміліана фон Моора віддали червоноармійцеві Ваніну, з густим голосом. Решту ролей розхапали Горпина й молоді бійці. Хтось приніс клоччя й гасу, в сараї стало ясно від диму палаючого факела. Не розходячись, почали репетирувати.

Даша повернулася додому аж перед ранком і ще довго розказувала Іванові Іллічу, — він босий, в шинелі наопашки, сидячи на ліжку, реготав до сліз.

— Латугін Карла Моора грає? (І він пирхав і хрюкав, тримаючись за живіт). Ой не можу… А ти знаєш, чого він Карла Моора взявся грати, прохвостище? Він за Онисею упадає… А йому Шаригін обіцяв печінки вирвати… А Кузьма Кузьмич? Франца… Цей може… В чому ж вони — не в гімнастерках же будуть ламатися? Я пошлю завгоспа, на хуторі одному якийсь присяжний повірений з Петрограда застряг з чемоданами… Розживемось на сюртуки і фраки…

— Ти так хрюкаєш, що просто нема охоти нічого тобі розказувати. Пусти мене, — Даша залізла в ліжко і лягла до самої стіни, спиною до чоловіка. Коли він обережно підіткнув їй одіяло й накрив ноги шинелею, бо піч уже вичахла і в хаті було холоднувато, Даша промовила, засинаючи: — Все буде гаразд.

В полку тепер тільки й мови було, що про театр. Сапожков прочитав лекцію про німецьку літературу часів «Бурі й натиску», де порівнював бурхливих геніїв — Шіллера, Гете, Клінгера — з молодими орлятами, розбудженими близькими вже зірницями Великої французької революції. Сапожкову посипалось стільки запитань, що довелось оголосити ряд лекцій з історії кінця вісімнадцятого століття. Він цілі ночі просиджував при світлі каганця, пишучи олівцем і витискаючи все з пам’яті, бо, не маючи книг і довідників, задовольнявся димом махорки. На лекціях запитання сипались, як гірський обвал, — червоноармійці хотіли все знати. Коли він згадував про щонебудь, — давай докладно. Надало йому вкинути слівце про декабристів, — давай їх сюди, розказуй.

Його слухали по багато годин, переборюючи втому, — деяких знемагала дрімота, але вони відганяли її. Захоплююча була повість про минулі часи, про чужу країну, де отак само люди, настромивши на спис червоного ковпака, ішли напролом одні проти всього світу. Голодні й роззуті, видумали нову воєнну тактику, щоб перемогти. І, перемігши, були скручені по руках і ногах тими, кому не догадались вчасно відрубати голови.

— О Максиміліан Робесп’єр, Максиміліан Робесп’єр! — вигукував Сапожков самим хрипом надірваного голосу. — Ти міг перемогти, ти міг врятувати революцію!

Твій фатальний день, коли ти зірвав чорний прапор Комуни з паризької ратуші…

Уже співали півні по дворах, приходив комісар Іван Гора і гудів:

— Товариші, через три години підйом.

Суфліруючи, Даша перебивала:

— Стоп! Товаришу Ванін, ви зображуєте якогось покійника. Не треба навмисно кашляти, звідки у вас цей огидний натуралізм? Запальніше, вкладайте більше душі… Все спочатку.

Даша знайшла серед привезених з Царицина книжок театральний журнал з статтею Кугеля: «Не маючи гербового — пишуть на простому», — повною лайки на адресу Художнього театру. Автор згадував великих російських трагіків, що вражали розум і серце звіроподібною геніальністю. Тоді театр був поганським храмом, завіса здавалася таємничим покривалом Таніти. На жаль, порода гігантів трагіків вимерла, останній з них, Мамонт Дальський, проміняв свої котурни на колоду карт. Великих акторів, що вражали душі, замінив режисер, учений добродій, який запропонував шановній публіці замість розп’ятої перед залом глядачів людської душі — настрій, колихливі завіси, двері з справжніми одвірками і дзижчання комарів… «Ні, — вигукував автор, — справжній театр — це патлате страховище пристрастей!» З статті Даша вичитала також деякі практичні відомості, які допомагали їй репетирувати.

Латугін і Онися сиділи осторонь, дожидаючи виходу. За ці кілька днів у неї змарніло обличчя, — ще б пак, не легко було влазити в чуже життя. Онися втратила апетит, їжа стала їй противна. Думала, думала, як їй повірити в Амалію? — і знайшла пролазку, побачивши в книжці зображення цієї баришні в широкому платті (Амалія сумувала, підперши рукою щічку).

Онися довго, з зітханням, розглядала картинку, порівнювала: от тоді, в моєму горі, куди гіршому, пленталась я, спотикаючись, від села до села, не бачачи світу від сліз, простягала руку за шматком черствого хліба… Ні, картинка неправильна. їй би, Амалії, — нехай у шовках, в оксамиті,-Онисине горе, — отак би заломила руки в коротеньких рукавицях з мереживом, отак би закотила очі!

Так, потроху, Амалія фон Едельрейф, кохана Карла Моора, стала Онисею. Вчора на репетиції всі навіть примовкли, коли вона, знявши високу шапку з нашитою зіркою з кумачу і торкнувшись розсипаного волосся, сіла на табурет і заговорила, ніби беручи рукою за серце:

«О ради бога! Задля всякого милосердя! Мені вже не треба кохання… Лише смерті прошу я… Покинута, покинута! Чи розумієш ти жахливі звуки цього слова: «покинута…»

Сьогодні вранці на стройових заняттях командир відділення за цілковиту неуважність Онисі вліпив їй наряд поза чергою; довелося втрутитись комісарові, і обмежились суворою доганою. Зараз вона нищечком сиділа поруч з Латугіним, — у великих синіх очах її блукала мрія, губи її, то усміхаючись, то здригаючись, беззвучно вимовляли слова.

— Була у нас Саша, дівчинка з ясненькими очима, — стиха говорив їй Латугін, — мені чотирнадцять в той час, їй — сімнадцять. Хода у неї, чи що, була особлива? Ідуть дівчата з поля, і вона з ними, — хустинка, кофтина канарейкова, іде з граблями, наче от зараз до тебе пригорнеться… Віддали за старого шкарбана, поникла моя Саша… А ти питаєш, чого наш брат непокоїться! (Він говорив, у Онисі ледве рожевіли щоки, ніби її пестили). Небувалого життя шукаємо, небувалого, неспробуваного, дорога моя Онисю. Про одну все думаємо, про таку, яка й