Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Олексію Івановичу, нам давно треба поговорити… Олексію Івановичу, я вас вважаю хорошою людиною. За весь час нашого похідного життя я бачила у вас тільки справжню добрість. Я до вас прив’язалась… Що ви об’явили сьогодні, — чого дивуватися, я давно цього ждала… Олексію Івановичу, тут, коли ми приїхали, щось трапилось… Ви тут — інша людина…

Олексій захрипів, прочищаючи горло, потім спитав:

— Тобто як — інша? Тридцять років був одним; тепер став інший?

— Олексію Івановичу, моє життя було, як сон безпробудний… Ну, от… Я була непотрібна домашня тварина… Ах, мене любили, — ну, і що ж! — трошки огиди, трошки розпачу… Коли круг нас стала війна, — це було пробудження: смерть, руйнування, страждання, біженці, голод… Непотрібним домашнім тваринам залишалось, поскавучавши, померти… Так би воно і трапилось, — мене врятував Вадим… Він говорив, і я вірила, що наша любов — це весь сенс життя… А він шукав тільки помсти, знищення… Але ж він був добрий? Не розумію… — Вона підняла голову, дивлячись на прикручений вогник бляшаної лампи над столом. — Вадим загинув… Тоді мене підібрали ви.

— Підібрав! — Він усміхнувся, не зводячи з неї очей. — Кішка ви, чи що…

— Була, Олексію Івановичу… А тепер не хочу… Була ні доброю, ні злою, ні росіянкою, ні іноземкою… Русалкою… — Куточки її губів лукаво піднялись, Олексій нахмурився. — Виявилось, що я просто — російська баба… І з цим не розлучусь тепер… З вами я побачила багато тяжкого, багато страшного… Витримала, не пискнула… Пам’ятаю один вечір… Розпрягали вози, під’їжджали вершники… Біля киплячого казана зібралися збуджені, галасливі люди…

— Пам’ятає! Мотроно, чуєш…

— Їх усе більше збиралось біля киплячого казана… Кожен розказував про славні удари, як він зрубав голову, і налетів ще, і зчепився… Мабуть, вони багато вигадували… Але в цьому було велике і сильне.

— Мотроно, це вона ось що згадує, — бій з німцями під Верхніми хуторами… Гаряче було діло…

— Я пам’ятаю, як ви зіскочили з тачанки. До вас страшно було підійти… — Катя помовчала, наче вдивляючись кудись розширеними зіницями. — От, це було… Коли ми їхали сюди, я думала: переді мною широке життя… Не на маленькому клаптику землі, — тут тільки поросята, кури, город, і далі — глухий паркан і сірі деньочки без просвіту… (Катя наморщила лоба, її бідний розум тільки хотів висловити це велике, відчутне, що їй привиділось у степах, але висловити не міг). Коли ми приїхали — наче повернулися з свята… Сьогодні ви оголосили мене нареченою, оголосили обмірковано. От, все і скінчилось. Далі — ну, що? Родити… Ви збудуєте дім, скоро будете заможним, а там і багатим… Все це я знала, все це залишилось по той бік… Було в Петербурзі, було в Москві, було в Парижі, тепер починається в селі Володимирському…

Така туга була в її руках, що впали на коліна, в її схиленій голові з чистим проділом у темно-русому, як попіл, темному волоссі, — Олексій з силою зажмурився… Полетіла, не давалась йому в руки ця жар-птиця.

— Дурна ви дуже, Катерино Дмитрівно, — сказав він тихо. — Така у вас плутанина… От як у брата Семена, чи що, — хочете в крові купатися?.. Здивували ви мене цією балачкою… Ні, однаково, не пущу я вас…

Іван Ілліч і Даша приїхали в полк і оселилися на хуторі в мазаній хаті. Приймальна Телєгіна, з телефонами, грошовим ящиком і прапором у чохлі, була поруч, через сіни. А тут було тільки Дашине царство: тепла піч, у якій не варили, але де Даша милася, як її навчили козачки, залізаючи всередину на розстелену солому; ліжко з двома твердими подушками й ріденькою ковдрою (Іван Ілліч укривався шинелею); накритий чистим полотном стіл, де їли; дзеркальце на стіні; віник коло порога, і в заглибині штукатуреної печі — в запічку — стояли фарфорові кішечка й собачка.

Два роки тому Даша і Іван Ілліч так само оселилися вдвох, закохані й шалені. Даша ніколи не забувала того першого вечора на їх молодій квартирі, з вікнами, відчиненими на вологий після дощу Кам’яноострівський: їй було по-дівочому ясно і спокійно, Іван Ілліч сидів у сутінках, коло вікна, вона бачила, що він збентежений майже до страждання, і вона перша наважилась, знаючи, що зараз зробить йому величезну радість, вона сказала: «Ходім, Іване». Вони увійшли в спальню, де на підлозі в банці стояв величезний оберемок солодко пахучих мімоз. Даша відчинила дверцята шафи, за ними роздяглася, боса перебігла кімнату, залізла під ковдру і спитала скоромовкою: «Іване, ти любиш мене?»

Даша була недосвідчена в любовних справах, хоч вони цікавили її більше, ніж було потрібно. Те, що сталося того вечора між нею й Іваном Іллічем, — розчарувало Дашу. Це виявилось не тим, задля чого було написано стільки поем, романів і музики, — цієї заворожуючої сили, що викликала захоплення і сльози, коли, бувало, Даша, одна, в порожній Катиній квартирі, сиділа за чорним «стейнвеєм» і раптом, обірвавши, вставала, засунувши пальці в пальці, і якби все тіло її не було в ці хвилини холоднуватим і прозорим, як скло, — те, що вирувало й кипіло в ній, напевне, задушило б її.

Даша незабаром тоді завагітніла. Вона дуже любила Івана Ілліча, але почала проганяти його від себе. Потім почались страшні місяці,-холод і темрява. петроградської осені, дика пригода на Лебежій канавці, що кінчилася передчасними пологами, смерть дитини і одне бажання — не жити. Потім — розлука.

Тепер усе почалося наново. їх почуття було складніше і глибше за колишню піднесену закоханість, в якій усе здавалось загадками й ребусами, як у барвисто розмальованій чарівній скриньці з невідомими подарунками. Обоє вони багато пережили і нічого ще не встигли передати одне одному. Тепер любов їх, — особливо для Даші, — була повна й відчутна так само, як повітря ранньої зими, коли минулись листопадові бурі і в легкій морозній тиші перший сніг пахне розрізаним кавуном. Іван Ілліч усе знав, усе вмів,