Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Одне їй не зовсім було зрозуміле в Іванові Іллічі і стало навіть засмучувати Дашу, — його стриманість. Щовечора, лягаючи спати, Іван Ілліч робився заклопотаний, — переставав дивитись на Дашу, знімаючи чоботи, кректав на лаві, іноді, вже роззувшись, говорив: «Дашенько, рідна, спи, люба», — і йшов босоніж через холодні сіни в канцелярію; повертався навшпиньках, і обережно, щоб не заскрипіло ліжко, лягав скраю, і зразу засинав, укрившись з головою шинелею.

А вдень він був веселий, життєрадісний, рум’яний, — вибігав і прибігав, цілував Дашу в щоки, в її русу, теплу, милу голову.

— Ще раз здрастуй, командиршо… Ну що — налагоджується у тебе?

Про це він питав по тридцять разів на день. Даші було запропоновано комісаром Іваном Горою налагодити місцевими силами полковий театр.

З переляку Даша відмовилась була: «Господи, та я ж нічого не розумію…» Іван Гора поплескав її по руці:

— Справитесь, голубонько, навчитесь на помилках, — і не такі справи витягали. Аби тільки нам від цієї буденщини відійти. Давайте що-небудь революційне, задушевне, щоб бійців за очі щипало.

Комісар дуже підганяв з театром. Качалінський полк, поповнений і переобмундирований з мізерних запасів царицинського інтендантства, готувався незабаром виступити на фронт. Незважаючи на стомлюючі стройові заняття, на дві години щоденної політосвіти, бійці, поправившись на хуторах, починали жирувати від надміру сил. Був скликаний мітинг.

Сергій Сергійович Сапожков виступив на ньому, після стількох років мовчання діждавшись нагоди розкрити рота, щоб викинути в світ купу ідей, які розпирали його. Він сказав про революційну ломку театру, про знищення всяких меж між сценою і глядачем, про майбутній театр під відкритим небом або в гігантських цирках на п’ятдесят тисяч глядачів, де братимуть участь цілі полки, стрілятимуть гармати, злітатимуть угору повітряні кулі, спадатимуть справжні водопади,' і героїчними персонажами будуть уже не окремі актори, а маси.

— Де ви, майбутні драматурги? — розмахнувшись руками, наче силкуючись злетітй під крокви сарая, запитував Сапожков у червоноармійців, які весело слухали його, хоч і туманні були багато його слів, і занадто швидко він низав їх одне до одного. — Де ви, драматурги нашої незмірної епохи? Нові Шекспіри? Софокли, які зійшли з мармурових постаментів, щоб узяти участь з нами в бенкеті мистецтва, в бенкеті творчості? Хіба була коли-небудь так розкрита перед вами людина? Хіба історія викидала коли-небудь такі розкішні купи ідей?

Само собою, Даша після такого виступу зовсім налякалась. Але відступати було нікуди.

Вона поїхала з Сапожковим у Царицин за книжками, полотном, фарбами. Дещо вдалося дістати. Сергій Сергійович надав їй багато корисних, а ще більш божевільних порад. Вирішено було без ніякої попередньої тяганини підібрати акторів і зразу починати репетирувати «Розбійників» Шіллера.

Телєгін був захоплений не так майбутньою виставою «Розбійників», як тим, що Даша нарешті знайшла роботу, захоплена нею, бігає, метушиться, розмовляє з червоноармійцями, сердиться, часом плаче з досади і тепер уже не повернеться (як йому через душевну простоту здавалось) до напруженої зосередженості на самих своїх переживаннях.

Наказом по полку в драматичну трупу були зараховані Горпина, Онися, Латугін, — він ходив до комісара, щоб його не обминули в цій справі, — Кузьма Кузьмич, Байков і ще кілька червоноармійців, гармоністів, балалаєчників та співаків.

Увечері в сараї при світлі недогарка Даша прочитала п’єсу. В мізерному освітленні обличчя акторів ледве проступили крізь пару від дихання. Через щілини брами вітрець наносив снігу. Даша читала ясним, чистеньким голосом, стараючись по пам’яті наслідувати, як читав колись Безсонов: одна рука за лацканом чорного сюртука, відчужений від життя голос, і слова, як шматочки криги, і літературні дами, що жадібно ковтають їх, важко дихаючи навколо в кріслах…

Вже з середини читання Даша зрозуміла, що п’єса не подобається, хоч у ній багато чого було викреслено. Наприкінці Даша зовсім заспішила. Закінчивши, сказала після ніякового мовчання:

— Ну от, це — «Розбійники» Шіллера, яких ми повинні грати…

Чоловіки закурили, один з них, Латугін, — неголосно:

— Мудра штучка.

Тоді Кузьма Кузьмич, діставши з кишені свіжий недогарок, засвітив його і сів поруч з Дашею.

— Товариші, Дарія Дмитрівна ознайомила нас з твором, а тепер я його прочитаю.

І він, взявши у неї книжку, почав голосно читати, зображаючи голосом і всім обличчям то батьківську скорботу старого графа Моора, то шипів з присвистом, і ніс його приплющувався, і очі лізли навскоси: «… Я був би жалюгідним роззявою, коли б не зміг вирвати любимчика сина з батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… О совість! Чудове опудало для горобців… Пливи, хто може пливти, а хто важкий, — потопай…»

І слухачі ніби своїми очима бачили повзучого гада франца Моора. Але ось голос Кузьми Кузьмича міцнів, рукою він куйовдив волосся, збиваючи його над лисиною, страшно витягались губи в нього, блищали очі найблагороднішим гнівом: «О люди! Люди! Брехливе, коварне поріддя крокодилів! На вустах — поцілунок, в руці — кинджал, щоб увігнати в серце… Пекло і тисяча дияволів! Палай вогнем, терпіння благородного мужа, перетворюйся на тигра, смирна вівця…»

Онися Назарова тихо ойкала; Латугін весь подався до свічки, що освітлювала чарівну книжку, по рядках якої повзав ніготь Кузьми Кузьмича. Сам Карл Моор гримів у темному сараї, — бунтівливий чоловік, якого розуміли схвильовані слухачі. Та ще які знаходив слова, щоб розказати про свої кривди, оце п’єса, б’є під самий корінь!

Коли догорів недогарок, і Кузьма Кузьмич похмуро проговорив останні слова Карла, який згадав, ідучи на страшну смерть, про бідняка-наймита, — Онися й Горпина почали витирати очі рукавами шинелі. «Правдива штучка», — промовив Латугін. І всі погодились на тому, що Карл даремно, згарячу, неправильно убив кохану Амалію, її треба було взяти в ватагу, перекувати. В цьому місці Шіллера доведеться виправити, інакше через таку