Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

виносив на собі тільки нижню половину хазяйського тулуба. За ними скакали вправні стрільці з наганами й карабінами, кожен охороняючи в бою свого переднього. Передні, під завісою вогню товаришів, сміливо й не оглядаючись, врізувались з клинками в противника, і ще не було випадку, щоб ворожа кіннота, навіть удвоє і втроє сильніша чисельністю, могла витримати таку, злиту з окремих осмислених ланок, зосереджену атаку будьоннівців.

Хутір горів у багатьох місцях. Валував дим серед скупчених покрівель, вибивалося полум’я, викидаючи під низько летючі хмари іскри й віхті палаючої соломи. Голуби, кружляючи, падали у вогонь. По хлівах мукала скотина. Розламавши пліт, вирвався племінний бугай і, ревучи, метався по вулиці. Жінки з дітьми на руках вибігали з палаючих хат, шукаючи — куди їм заховатися. З боку станиці, з-за горбів, била й била козача артилерія.

Десь опівдні звідти показались перші цепи пластунів, рідкими цятками на великому просторі, маючи намір охопити й оточити палаючий хутір і загнати в вогонь Качалінський полк, що сидів у нашвидку викопаних окопах. Вони починалися від кузні — від краю хутора, тяглися по березі ставка, де гранатами був зірваний лід, і загинались до вітряка на могилі.

Вздовж окопів їхали верхи Телєгін і Іван Гора, за ними — вістовий комісара Горпина, в заломленій, як вона перейняла це від козаків, смушевій шапці. Коло відділення, що сиділо по пояс у вузенькій канавці, наїжившись під такою погодою, або коло кулеметної обслуги спинялися: Іван Ілліч — рум’яний, з веселими очима, Іван Гора — потемнілий і змарнілий на обличчі від нічних переживань, але тепер уже спокійніший, коли ясна стала обстановка. Телєгін поправлявся в сідлі, рукою в рукавичці проводив по губах, наче для того, щоб зігнати з них усмішку, і говорив, ловлячи тишу серед гуркоту розривів:

— Товариші, вам надається можливість завдати ворогові кривавої втрати. Стріляти без паніки, спокійно, вибираючи, — по кулі на людину: такої стрільби ми з комісаром ждемо від вас. В штикову контратаку переходити дружно, люто… Наказую — не відступати ні при яких обставинах.

Комісар, Іван Гора, мотнувши головою, вигукував:

— Хай живе товариш Ленін! Хай похилиться і повалиться світовий капіталізм!

Сказавши, їхали до другої групи бійців. Об’їхавши весь фронт, злізли з коней коло вітряка. Розвідка на цей час встановила, що за ніч у станицю увійшли великі сили козаків. З того, як вони прожогом наступали, можна було зрозуміти, що поява на хуторі Кйчалінського полку захопила їх зненацька при виконанні якогось іншого завдання і що вони, видно, вирішили змести червоних з шляху одним ударом.

Під дахом вітряка свистав вітер, порипували дерев’яні шестерні, домовито пахло борошном і мишами. Іван Гора, важко зітхаючи, нема-нема та й висувався поміж відірваними дошками, поглядав, чи не з’явиться в бурому степу на сході Сергій Сергійович. Телєгін, що кричав унизу в телефон, вибіг по прямовисній драбині.

— Повторюємо царицинську операцію! — збуджено промовив він, піднімаючи бінокль.

— Яка там у чорта операція, оточені, як барани… А я тобі кажу — убили його, вже ж друга година.

— Сергія Сергійовича не так-то легко вбити…

— А чого ти такий веселий?..

— Битися треба весело, Іване Степановичу.

Дим від соломи, що горіла на токах, слався низько над землею в бік наступаючих. Тепер можна було розрізнити окремі перебігаючі постаті. Передові застави, відстрілюючись, одійшли до окопів. Весь фронт Качалінського полку, що оперезав неправильною підковою палаючий хутір, причаївся.

— Ага! Лягають! — крикнув Телєгін. — Нерви не витримали, жовтороті. Дивись, дивись — лягають цепи… Іване Степановичу, біжи, Христа ради, скажи серйозніше, щоб не стріляти… Без мого наказу жодного пострілу.

— Комісар! — навмисне злякано крикнув Байков. — Обслуга по місцях!

Обслуга першої гармати: Байков, Задуйвітер, Гагін і Онися — піднощиця — підхопились і стали на місця. З-за глиняної стіни обгорілої хати показався Іван Гора, на крок позад нього — Горпина. Вони йшли до відділення, що прикривало батарею. Іван Гора почав говорити до червоноармійців. Горпина, випростана, як прут, стояла поруч з ним, тримаючи в опущеній руці наган.

— … без окремого наказу — якнайсуворіше — жодного пострілу, — зачувся наполегливий голос Івана Гори. — Товариші, попереджаю, за непослух — розстріл на місці…

Байков тріпнув бородою, що посивіла від краплин дощу.

— Братва, бійся цієї жінки з наганом, застрелить — оком не кліпне…

Онися відповіла:

— Чого ти з неї смієшся? Горпина правильний товариш…

Іван Гора повернув до гармати, такий серйозний, що обслуга завмерла. Горпина йшла, як прив’язана, крок у крок за чоловіком. Перша гармата стояла на незвичайній сйоруді із збитих дощок, коліс від воза, кругом валялись пилки, сокири, тріски. Іван Гора глянув на цю дивовижу, — кліпав, кліпав, спитав:

— Це що ж таке?

— Нашвинахід, товаришу комісар, — відповів Байков. — Ніби морська поворотна башта…

— Колеса од воза нащо?

— Щоб швидше повертати гармату. Корисна річ…

— Так, так, так. — Іван Гора пішов далі, Горпина — слідом. Байков повів оком на неї:

— В одній з нею драматичній трупі, товариші, а комісара не боюсь — її боюсь… Очі круглі, як у миші, ну — ніякого жалю… Ех, жінки, жінки, за що воюємо!..

— Даріє Дмитрівно, відніс… На вітряк не пустили… Він зверху мені покивав: «Та невже сама Дашенька пекла?» — «Сама, — кажу, — та жаль — холодні…» — «А я, — каже, — холодні млинці більше люблю… Передай їй тисячу поцілунків…»

Це ви все вигадали.

— Їй-богу, ні… Пригоду чули? Наш Іванов, ну — лікар, так злякався, хлопчина, — блювота, кольки… Комісар розлютився: «Поправити йому нерви!» Наказав роздягти і біля колодязя облити водою… Чуєте, верещить, третю баддю на нього ллють… Сміха! А я теж боягуз, Даріє Дмитрівно…

Даша, мов у клітці, ходила од вікна до дверей у хаті, де були розкладені перев’язочні матеріали і