Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Голова його закачалась на подушці, потім він затих і мовчав так довго, що Онися близько нахилилася: зіниць у нього не було видно крізь напіврозплющені повіки. Не його балачки, а в журбі закочені очі вразили Онисине серце. їй стало зрозуміло все, що він намагався їй висловити гарячковими й невиразними словами. Мабуть, ті двоє маленьких так само тоді кликали її, налякавшись вогню, що зашумів навколо їх скирточки, де вони сіли близенько одне коло одного. Онися з того часу жодного разу не згадувала дитячих облич, боялася цього, — а зараз вони, наче живі, випливли перед нею: Петрик — чотирилітній і меншенька — Ганька, кучеряві, товстощокі, сміхотливі, з маленькими носиками… І тепер цей, третій, кликав її. З ним вона попрощається, його вона випровадить.

Онися тихенько пригладжувала його залежане волосся. Повіки його тремтіли. І вона бачила, що синюваті плями розливаються по скронях його…

Головнокомандуючий Денікін щоп’ятниці увечері грав у вінт у Катерини Олексіївни Квашніної, своєї далекої родички по матері. Цей вінт почався ще в дев’яностих роках, коли Антон Іванович учився в академії і наймав кімнату у Катерини Олексіївни на 5-й лінії Васильєвського острова в чепурній — по-петербурзькому — квартирі її у півпідвалі. З того часу з чотирьох постійних партнерів живими залишились тільки їх двоє, закинені жорстокими часами в Катеринодар, де Антон Іванович, з волі божої, став на чолі збройних білих сил, а Катерина Олексіївна, що втекла з Петербурга на початку вісімнадцятого року, скромно проживала тут з своєю дочкою — теж Катериною Олексіївною — молодшою.

Головнокомандуючий не раз пропонував їй під тим чи іншим приводом допомогу, але вона відповідала: «Краще, щоб це не стояло між нами, Антоне Івановичу, — гроші псують дружбу». Вона брала додому коректури видань Інформаційного агентства, і, крім того, у неї з дочкою залишалися деякі цінні дрібнички на чорний день.

Вечір п’ятниці був священним, ніхто, навіть начальник штабу, генерал Романовський, не смів відривати головнокомандуючого від традиційного вінта. Рівно о дванадцятій годині коло дерев’яного непоказного будиночка з ворітьми — у віддаленій степовій частині міста — спинялася одноколісна коляска з піднятим шкіряним верхом. Головнокомадуючий наказував кучерові, — бородачеві з «Георгіями» на всі груди, — приїхати за ним опівночі, повільним кроком входив у хвіртку і піднімався на ганок, де вже самі собою відчинялися перед ним двері.

Шпиги, яких щоп’ятниці посилав сюди начальник контррозвідки, старались не потрапляти на очі головнокомандуючому. Один, сидячи на даху, ховався за комином, другий — за старою пірамідальною тополею, на Другім боці вулиці, і ще двоє — у дворі, за смітником. Денікін, як військова людина, терпіти не міг шпигів. Одного разу, з картами в руках, він розказав з приводу цієї сумної необхідності історію про покійного государя. Микола II любив самотні прогулянки в царськосельському парку. Шпигів садовили зранку за куртинами й кущами вздовж стежок, де міг пройти цар. Взимку їх замітало снігом і зовсім не було видно. Походжаючи одного разу, він почув, як за спиною його залунав хрипкий голос з-за куща: «Сьомий номер пройшов». Миколі було дуже прикро, — чому саме він проходить у шпигів під кличкою «сьомий», — і усунув з посади начальника охорони, після чого його іменували вже «номером першим».

Увійшовши в малесеньку прихожу, де горіла свічка, Денікін скидав шкіряні калоші з мідними задками, знімав, — завжди сам, без нічиєї допомоги, — простору солдатського сукна шинелю на малиновій підкладці, пригладжував поріділе й зачесане назад волосся свинцевого відтінку і підходив до ручки Катерини Олексіївни. Він брав у свої руки й ласкаво тріпав гарненьку, кволу ручку Катерини Олексіївни молодшої і вітався коротко й лагідно: «Здрастуйте, панове», — з іншими двома партнерами: своїм ад’ютантом, князем Лобановим-Ростовським і з Василем Васильовичем Струпе, колишнім начальником відділу якогось з міністерств, старим петербуржцем, надзвичайно приємною людиною.

У вітальні вже був розкритий стіл з двома свічками і віялом розкинутими картами на зеленому сукні. Навіть палички крейди і круглі щіточки були традиційні, як у ті світлі роки, на Васильєвському.

Катерина Олексіївна, в чорному приношеному платті, завжди весела, дуже маленька на зріст, з перебільшено повною нижньою частиною тіла, котилася на коротеньких ніжках до стола. Кругле обличчя її сміялося, великий рот шепелявив. Через її непосидючість під нею безперестану рипів старий гнутий стілець, під який вона ставила ослінчика для ніг. Перш ніж витягнути карту, щоб розміститися за столом, вона загадувала, і щоразу так випадало, що її партнером був головнокомандуючий. Вона весело плескала в пухлі долоні перед своїм носом:

— От бачите, панове, я загадала… Катю, ми знову з Антоном Івановичем…

— Чудово, — похмурим голосом «говорив Василь Васильович Струпе, сідаючи і вибираючи собі крейду і щіточку.

Василь Васильович — урівноважений, всезнаючий, дотепний скептик, з худорлявим, суворим обличчям, що рано постарілось, був надзвичайно небезпечним суперником у вінт і, як усі петербуржці, ставився з серйозною вишуканістю до цієї гри.

— Чудово, як сказав один титулярний радник, віддаючи всі козирі, — повторював він, і пещені пальці його з твердими нігтями швидко починали тасувати колоду.

Четвертий партнер, князь Лобанов-Ростовський, незважаючи на молодість, був теж сильним вінтером. Цим та ще деякими особистими дорученнями головнокомандуючого обмежувались його ад’ютантські обов’язки. Для оперативних справ були інші люди, сучасної вдачі. Як усі Лобанови-Ростовські, князь був некрасивий, з видовженим лисим черепом і величним лобом при незначних рисах обличчя. Якщо не вважати одної вади — дригання довгими ногами під столом, ніби від нетерплячки по малій нужді, — князь був прекрасно вихований. Він ніколи не висловлював своєї думки; коли його про що-небудь питали — відповідав несподіваною дурістю, бо прекрасно розумів, що ні з чим путящим до нього не звернуться; був чемний без послужливості і цього літа в боях, до свого поранення і відчислення, проявив хоробрість.

Грали, ніби