Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Жодна людина не захотіла сказати Вадимові Петровичу, куди виїхав Красильников з двома жінками. Був тут такий Красильников, — цього не заперечували, — але звідки він, з якого села, хто його знає, багато тут усяких людей прибивалося до батька Махна.
В хаті пахло холодною піччю, на долівці — сміття, через розбиту шибку намело снігу, під стіною — дві голих койки. На облуплених стінах навіть тіні не залишилось від Каті, що пішла звідси. Після стількох зусиль зійшлися шляхи, і от — спізнився.
Вадим Петрович сів на койку з неструганих дощок.
На цій чи на тій було у них подружнє ложе? Олексій — чоловік гарний, нахабний… «Поплакала, і годі, витри очі», — сказав він їй не грубо, — він розумний, щоб не грубіянити делікатній бариньці, — сказав весело, категорично… І кішечка принишкла, скорилась. Соромливо й охайно дозволила йому робити з собою все, що йому хочеться… Та ну ж, — не розбила, напевне, голови об стіну! — без запалу, без волі обвилась круг такого стовбура блідою повитицею, пригорнулась гіркими квіточками…
Вадим Петрович закружляв по хаті, топчучи порожні бляшанки з-під консервів. Уяво, розбещена, блудлива, брешеш! Катя боролася, не далась, залишилась вірна, чиста! О боягуз, о пошляк! Чесна, вірна — світлій пам’яті твоїй, чи що? Скажи краще: убив би ти їх обох на цій скрипучій койці? Або так: з порога глянув би на них, побачив би Катюшині очі, — твій втрачений світ: «Пробачте, — сказав би, — я, здається, тут зайвий…» От тобі, от тобі випробування на біль… Ось воно, нарешті, страшне випробування!.. Терпіти більше не можеш? Ні, можеш, можеш! Катю шукати будеш, будеш, будеш…
Криволиций Каретник, що супроводив Вадима, ждав у тачанці. Рощин вийшов за ворота, вліз у тачанку і підняв комір шинелі, захищаючись од вітру. Особистий кучер Махна, він же тілохранитель, що виконував на ходу короткі батькові вироки, — під кличкою Великий Німий, — довгий і небалакучий чолов’яга, з витягнутою, як у вигнутому дзеркалі, нижньою частиною обличчя, погнав четверик коней так, що ледве можна було сидіти, вхопившись за полудрабки тачанки.
Каретник, підстрибуючи і гепаючись, говорив фамільярно:
— Перестань рюмати, дурна голово, — батько накаже — під землею знайдемо твою жінку. Ех, матінко рідна, є за чим журитись! Баби ззовні тільки розмальовані, а всі вони — одна сира матерія! Одна зараза… Плюнь на свою, не піде вона від нього, — Альошка Красильников три вози їй добра награбував… Перший у роті мародер, — його щастя, що вчасно втік…
Вадим Петрович, ховаючись до брів у піднятий комір, повторював у думці: «Можеш, можеш. Це початок, тільки початок твоїх випробувань…»
Не применшуючи ходу, промчали по бруківці Гуляйполя. Біля штабу Великий Німий спинив мокрого четверика. Рощина ждали і зараз же покликали до батька. Махно засідав на великій військовій раді в нетопленій класній кімнаті, де командири незручно розмістилися на маленьких партах, а Нестір Іванович, у чорному френчі, перетягненому жовтими ременями, ходив, як ягуар, перед партами. Обличчя у нього, у тверезого, було ще більш засмоктане, руки він тримав за спиною, схопившись правою рукою за ліву, що висіла, як нежива. Він з хвилину тримав під некліпаючим поглядом Вадима Петровича.
— Поїдеш у Катеринослав, — сказав він в’їдливим голосом, — пред’явиш у ревкомі мандат. Від мого штабу будеш інспектувати план повстання. Іди.
Рощин коротко козирнув, обернувся і вийшов. В коридорі його ждав Льовка Задов.
— Все гаразд. Мандат у мене. — Він обняв Вадима Петровича за плечі і, ведучи по коридору, стегном підштовхнув його до одних дверей. — Шинельку доведеться скинути. Я тобі подарую бекешу. — Не пускаючи його плеча, він трьома ключами відмикав двері. — Особисто мою, на розкішному хутрі. З Льовою дружити треба. Льова такий: кому Льова друг — у того дев’ятка на руках.
ЗаЬівши Рощина в кімнату з тим самим прокислим запахом, як і в культпросвіті, продовжуючи вихвалятися собою і своїми речами, накиданими всюди, він убрав Вадима Петровича в бекешу, дійсно хорошу, тільки трохи попсовану кульовими дірками на грудях і спині. Крекчучи від огрядності, заліз під койку; витягнувши звідти купу шапок, вибрав одну — смушеву з малиновим верхом — і через кімнату кинув її Рощину, певний, що той її підхопить на лету. І — вже розкошуючи — зірвав з стіни кавказьку шаблю, оздоблену сріблом: «Хай буде, що буде, бери, — конвойська…» Він і сам почав наряджатися: на обидві руки надів золоті годинники-браслети, підперезався поверх чумарки ременем з двома маузерами, начепив шаблю в облуплених піхвах, спочатку приклавши палець до леза: «Це моя — робоча…» Вбив ноги у високі гумові калоші: «Ну, скажімо, я не кавалерист, як говорять в Одесі-мамі…» Поверх усього одягнув некритий кожух: «їдьмо, котику, я тебе супроводжую…»
На вокзал їх повіз той самий Великий Німий. Про нього Льовка сказав так, щоб той не чув:
— Незвичайної сили людина, карний злочинець. Батько з ним з царської каторги втікав. Ти з ним будь обережний, — не любить, звір, щоб на нього довго дивилися. Його навіть я боюсь…
Льовка самовдоволено розсівся в тачанці, щасливий, рум’яний:
— Пощастило тобі, Рощин, подобаєшся ти мені чомусь… Люблю аристократів… Довелося мені — оце недавно — пустити в розход трьох братів князів Голіцинських… Ну, не налюбуєшся, як поводились…
В купе вагона, куди Льовка звелів принести з станційного буфету спирту й закусок, продовжувались ті самі розмови. Льовка скинув кожуха, розпустив паска.
— Незрозуміло, — говорив він, нарізуючи товстими скибками сало, — незрозуміло, як ти раніш про мене не чув. Одеса ж мене на руках носила: гроші, жінки… Треба було мати мою богатирську силу. Ех, молодість! В усіх же газетах писали: «Задов — поет-гуморист». Та ну, невже не пам’ятаєш? Цікава у мене біографія. З золотою медаллю закінчив реальне. А папаша — простий биндюжник з Пересипу. І зразу я — на вершину слави. Звісно: красивий, як бог, — цього живота не було, — сміливий, нахабний, голос розкішний — високий баритон.
