Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Каскади дотепних куплетів. Так це ж я ввів у моду коротеньку чумарку й лаковані чобітки: російський витязь!.. Вся Одеса була обліплена афішами… Ех, хіба Задову чого-небудь жаль, — все проміняв без жалю! Анархія — ось де життя! Мчу в кривавому вихрі. Та ти, котику, не мовчи, будь лагідніший з Льовою, — чи й досі сердишся? Ти мене полюби. Багато людей бліднуть, коли я говорю з ними. Але кому я друг, — той мені відданий до смерті… Дуже люблять мене, дуже…

У Вадима Петровича голова йшла обертом. Після вранішнього потрясіння йому хотілось вити, як собаці на вигоні під каламутним місяцем. Несподіване доручення — короткий і незрозумілий наказ — було новим випробуванням сил. Він розумів, що за кожен непевний або підозрілий крок він заплатить життям, — для цього і приставлений до нього Льовка. Що це за військревком, куди треба з’явитися для інспектування? Що це за план повстання? Кого, проти кого? Льовка, звичайно, знав. Кілька разів Рощин намагався ставити йому навідні запитання, — у Льовки тільки брова лізла вгору, очі ставали як скляні, і, ніби не дочувши, він продовжував вихвалятися; їв — чавкав, не витираючи губів, розчервонівся, розстебнув комір вишиваної сорочки.

Вадим Петрович теж вихилив склянку спирту і без смаку жував сало. Всіма силами він тамував у собі огиду до цієї страшної і смішної людини… Про таких він навіть не чигав ні в яких романах… Бачиш, придумав про себе: «Мчу в кривавому вихрі…» Спирт розливався по крові, розмикалися кліщі, що стиснули мозок, і замість майже вже автоматичного, майже вже не діючого наказу: «Можеш, можеш», — з’являлась впевнена легковажність.

— Ти все-таки облиш зі мною дурня валяти, — сказав він Льовці, — батько дав мені певну директиву, я людина військова, загадок не люблю. Розказуй, в чому там річ?

У Льовки знову спинилася усмішка. Пухла, ніздрювата рука його повисла з пляшкою над склянкою:

— Раджу тобі — менше питай, менше цікався, все передбачено.

— Значить, мені не довіряють? Тоді — якого чорта!..

— Я нікому не довіряю… Я батькові не довіряю… Ну, давай вип’ємо…

Розкривши рота так, що край склянки торкнувся нижніх зубів, Льовка повільно влив спирт у горлянку. Від нього пахло солодкою пріллю, сирим м’ясом з цукром. Помотавши пишним, насиченим електрикою, волоссям, він почав виламувати курячу ногу:

— Я б на твоєму місці не взяв би цього доручення. Мало що — батько наказав. Батько любить дуріти. Засиплешся, котику…

Рощин міцно потер долонями обличчя, засміявся:

— Радиш ухилитися? Може, піти в убиральню та й вискочити на ходу?.. Як друг, значить, радиш?

— А що ж… Я сказав, ти роби висновок…

— Бовдур ти, бовдур… Ти як думаєш — я смерті боюсь?

— А чого мені думати, коли я тебе наскрізь бачу, повзучого гада… Сховай зуби, вирву… Ну, наливай склянку…

Рощин через силу глибоко зітхнув:

— Ти мене знаєш?.. Ні, Задов, ти мене не знаєш… От тебе поставити до стіни — от ти, сволоч, заверещиш, як свиня…

Льовка, що приладнався був укусити курячу ногу, закрив рота так, що стукнули зуби, спітніле обличчя його обвисло.

— Поки що помічалось навпаки, — промовив він незадоволено. — Поки що верещали інші. Цікаво — чи не ти мене збираєшся гробонути?

— Та коли б попався мені місяців зо три тому…

— Ні, ти не крути, білий офіцер, договорюй до кінця…

— Не терпиться тобі, м’ясник?..

— Ну, жду, договорюй…

Говорили вони поквапливо. Обидва вже дихали важко, підібгавши ноги під койку, дивлячись з напруженням в очі один одному. Свічка, приліплена до відкидного столика, потріскувала, і вогник почав гаснути. Тоді Рощин помітив, що багрове Льовчине обличчя сіріє, — він сказав глухо:

— Ану, вийдімо в коридор… Виходь вперед.

— Не піду…

— Ану…

— А ти не нукай, я не загнузданий…

Синенький вогник залишився на кінчику гнота, як кощеєва смерть. Льовка, видно, розумів, що в тісному купе у жилавого, невеликого Рощина всі переваги, якщо в темряві вони кинуться один на одного… Він заревів бичачим голосом:

— Встать… в коридор!

Двері в купе шарпнули, — вогник свічки мигнув і розгорівся, — увійшов Чугай.

— Здорові були, браточки. — Під вусиками рот його усміхався, витрішкуваті очі перекочувались з Льовки на Рощина. — А я вас шукаю по всьому поїзду.

Він сів поруч з Рощиним — навпроти Льовки. Взяв порожню пляшку, потряс нею, понюхав, поставив.

— А чого невеселі обидва?

— Характерами не зійшлись, — сказав Льовка, одвертаючись від його насмішкуватого погляду.

— Ти при ньому ніби як комісар?

— Не ніби, а бери вище, ану, чого питаєш?

— Тим більш повинен розуміти — на яку відповідальну роботу везеш товариша. Характер треба придержати.

Ти, браток, вийди з купе, я з ним без тебе хочу поговорити.

Чугай сидів міцно: руки складені на животі, стегна широко розсунені; при вогнику свічки обличчя його здавалось рожевим, наче з фарфору, дитяча шапочка з стрічками якимось дивом трималась на потилиці. Він спокійно ждав, коли Льовка переживе приниження і скориться.

Засопівши, надутий, багровий, Льовка погрозливо глянув на Рощина, шумно підвівся і, блиснувши в дверях лакованими халявами, вийшов. Чугай защепнув двері:

— Чого ви з ним не поділили?

— А, дурниці, — сказав Рощин. — Просто напилися.

— Так, правильно відповідаєш. Але ось що, браток: тепер ти в моєму розпорядженні і відповідати повинен на кожне моє запитання.

Чугай пересів навпроти і близько коло свічки розгорнув четвертинку паперу, підписану батьком Махном, де збитими літерами друкарської машинки, з граматичними помилками, без розділових знаків,