Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар

– Та що в біса відбувається?! – розбурхалася.

Смикнула вчителя інформатики, аби вирахував, звідки ростуть ноги у фейка, та колега Марусин зганьбився, бо завдання провалив. От тоді-то Маруся і вирішила: час усе розповісти Катерині.

Дівчина зустріла вчительку на батьківському обійсті, куди перебралася наступного ж дня після похорону Раїси. Маруся ходила двором, на якому востаннє була чотирнадцять років тому, із сентиментальною журбою роздивлялася все: на місці згорілої хати – акуратний курган, у ньому так і лежать Катеринині батьки, поряд хрест на могилі старої баби Ничипорихи. Ця частина обійстя відгороджена, засаджена квітами, і хоч цвинтар по суті, на цвинтар не схожа. На іншій частині усе, що вціліло після пожежі: город, невеликий садок і літня кухня, не більша двадцяти квадратних метрів. Поряд – розпочата прибудова, будівельні матеріали.

– От і хіба треба тобі тут залишатися, Катрусю? – дивувалася Маруся. – Перебирайся до нас із дядьком Степаном. У нас хата і велика, і тепла. До школи – п’ять хвилин. Ти ж восени почнеш вчителювати у Килимівській школі? От! Так чого щодня із Шанівки до Килимівки їздити? Та й на чому, Катю? П’ять кілометрів на своїх двох?! Ой! Самі проблеми! Не треба воно тобі, чуєш? Давай до нас!

– Маріє Іванівно, мила ви моя. Не лайтеся і не сердьтеся. Я вас дуже люблю, але тут маю бути. Я ж – остання справжня шанівська людина, яка тут народилася, і тепер село покину? Ні, шанівська має жити у Шанівці, – Катерина усміхнулася світло й замріяно, наче по золотому полю йде, щастя оберемками збирає.

Вчителька глянула на неї схвильовано: невже справді щаслива? Світиться.

– Так не хочеться тебе засмучувати, дитино, – призналася.

Давай дівчині – про наклепи і фейки, а Катерина знай усміхається. Ох же вони легковажні, ті щасливі.

– Хіба ж це тривожна новина? – вчительку заспокоює. – Скільки жила у мазанці, стільки чула, як деякі люди перешіптуються: відьма, відьма… Такі дрімучі. І такі… нещасні. Всіх давно простила. І знову прощу, як буде треба.

– Простити – серце тре мати, а захищатися – сили. Раптом щось станеться, як упораєшся? Ти ж тут – сама-одна… – учителька їй.

– Не сама, Маріє Іванівно. Стільки людей помагають літню кухню відремонтувати. Хто чим. І донецькі, і кияни, і неблагополучні… – замовкла, усміхнулася. – Найбільше Тарас руки прикладає…

– Це ж який Тарас? – уточнила Маруся. – Залусківського син?

Вечір нагнав темряви, вчителька давно пішла, а Катерина ніяк не могла взяти себе в руки. Тарас – син Залусківського?.. Мамо золота! За що ж їй таке горе?! У голові – Марусина оповідь, зліплена з чуток, фактів і спостережень.

– І характер у обох однаковий впертий, і шифруються, які ті партизани. Та й схожі… – перераховувала вчителька.

Катерина згадала лице Тараса, силилася уявити мордяку Залусківського, щоби віднайти схожість. Не виходило. Аж – стук у двері! Серце впало.

– Зараз і побачу… Залусківського, – прошепотіла. Страху не було. Тільки гарячий, як окріп, відчай обпікав: Залусківський нащо в її долі? Аби відбирати все, що дає їй надію, радість, любов?..

Відчинила двері літньої кухні. Повільно. Наче у меду пливла. Підняла очі: на порозі стояв Тарас. «Схожий», – промайнуло. Думки заметушилися, розбіглися на два табори. І з кожного щось кричать, переконують…

Не стала дослухатися. Погляду не відвела. Дивилася хлопцю прямо в очі, ані пари з уст. Повільно зачинила перед ним двері. Все ж зрозуміло?..

Завмерли, забули дихати по обидва боки дверей. Усе зрозуміло…

Хто б не хотів, аби все навкруги стало чітким і недвозначним? Людмила не боялася запитань «як?», якщо знала «для чого?», тому навала проблем не збивала її з пантелику. Справ багато? Хіба то біда?! Скоріше поле для реалізації власних амбіцій. На роботі завали розгребла, вдома усім – підсрачників, аби порядок підтримували і тарілки вилизували, маму з татом заспокоїла, Стаську смикнула: дивись мені, мала! Свекру спеціальний чайок заварила, зібралася і, вся красива-файна, гайнула у район, бо юристка Килимівської ОТГ і там справу мала: дуже вже хотіла допомогти подрузі Катерині отримати Раїсине майно і землю, тож мала дізнатися у нотаріальній конторі, чи існує у природі заповіт покійної.

Районна нотаріуска Галина Білобров орендувала два суміжних кабінетики у куті приміщення районного суду, яким керував хтивий Людмилин свекор, та того дня жінка поспішала до неї без побоювання. Нема чого напружуватися! Петя вранці сказав, що збирається сьогодні провідати тата-суддю, який плюнув на районний медичний заклад і вже тиждень тирлувався чи то у якійсь дуже спеціальній лікарні військово-медичного управління СБУ, чи то на одній із баз відпочинку цього ж відомства, в якому мав до біса співучасників по службі Батьківщині.

Якщо би хто інший насмілився заявитися до Білобров із незаконним проханням розкрити йому деталі чийогось заповіту, відіслала би далеко, та перед нотаріускою стояла невістка голови районного суду, що само по собі надавало дозвіл ставити будь-які запитання.

– Людмило Миколаївно, рада допомогти! – підхопилася. – Так! Чула, що у Шанівці жінка померла. Раїса…

– Негода! Раїса Микитівна Негода, – уточнила Людмила. – Маю знати, Галю, чи не оформлювала вона у тебе заповіт.

– Ні!

– Точно? Бо якщо згодом раптом дізнаюся…

– Людмило Миколаївно! Я ж при тямі!

– Це добре, – констатувала Людмила і навіть пошкодувала, що заради такого короткого і змістовного діалогу припхалася до райцентру. Вона ж чомусь вірила у те, що заповіт є і, залежно від його змісту, їй доведеться вести із нотаріускою конфіденційні перемовини щодо подальшої долі документа. А все виявилося так просто!

Вже зібралася покинути кабінет нотаріуски, та Білобров раптом бовкнула:

– У мене тут виникла несподівана проблема із заповітом іншої жінки з Шанівки.

Людмила: що? Брови – дугою.

– І хто із шанівських, Галю, тобі проблеми створює?

– Алла Залусківська, – ляпнула нотаруіска і тут же пошкодувала. Ох, дарма вона довірилася суддівській невістці. Промовчала – довше би прожила. А тепер – що?!

Людмила оцінила ступінь легковажності Галини Білобров. Відреагувала тонко.

– Кажи усе, як є, Галю, а я тобі гарантую безпеку, – пообіцяла.

Слухала схвильовану розповідь нотаріуски, розуміла її тривогу. Права пані Білобров! Про таке слід мовчати, якщо жити хочеш, бо Іван Миколайович Залусківський не простить…

– Тобто… – перервала оповідачку. – Тринадцять років тому, коли Алла Залусківська поїхала до столичної клініки на операцію, вона там склала заповіт? Без нотаруіса!

– Усе за законом! – пояснила Білобров. – Головний лікар медичної установи у присутності двох свідків може засвідчити волевиявлення пацієнта. І документ матиме таку ж силу, як і нотаріально зареєстрований.

– І де ж цей законний документ блукав тринадцять років?

– Головний лікар переконує, що один примірник був серед речей Алли Залусківської, але він гадки не має, чи виконали родичі останню волю покійної.

– Не виконали! – прошепотіла Людмила. Вже прочитала заповіт: всю свою землю у розмірі 100 гектарів Алла Залусківська воліла передати не чоловікові, а шанівській громаді для подальшого справедливого розподілу і використання.

– Другий примірник