Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар
– Ти запала на Тараса АТОвця? – Уляна за мить розгадала таємницю. – Він же… йо – мужчина! Шукає причину! Щоб спустити сперму! У чиюсь щілину! – зарепувала. – А ти хочеш того? Хочеш, скажи?! Заповниш собою його косяки! Станеш одною з десятків дівок! Які завжди пацикам відповідають «ок»!
Стаська задихнулася і кинулася на подругу.
– Ти тупа! – лупцювала щосили. – Тупа, і реп твій тупий!
– Сама тупа! – Улька виставляла лікті, відштовхувала Стаську.
Навколо дівчат уже юрба. Хвала Богові, вчителька Маруся вийшла у коридор. Розтягла подружок.
– Через що зчепилися?
– Через математику… – в один голос.
– Господи… Ще й брешуть! – обурилася Маруся.
Після уроків Стаська й Улька перетнулися біля школи.
– Вибачайся! – вигукнула Стаська.
– За що?!
– За те, що назвала Тараса «пациком»! Він – справжній герой, втямила? Він нашу землю захищав! І він – не такий…
– Стасько, він для тебе – старий! Таким тільки секс потрібний! Я знаю, про що кажу!
– І що тут протиприродного?! Секс – це ж нормально! Хіба ні?
– Якщо по любові…
– А я хіба за гроші?!
Улянка глянула на Стаську ошелешено.
– Ти би йому віддалася? Серйозно?
Стаська закусила губку. Кивнула. Улянка дивилася на подругу приголомшено.
– Стась! Ти хочеш сексу?
– Та ні. Але ж він – дорослий. А у дорослих – тільки так.
– Спочатку хай признається у коханні! – вигукнула Улянка.
– Та ясно! Я ж не дурна.
Замовкли.
– Вже не ображаєшся? – врешті спитала Улянка.
– Проїхали, – відповіла Стаська. – Давай я тебе додому відвезу, і трохи біля вашої хати потирлуємося.
– Нащо? Все ще хочеш побачити буденний секс?
– Уль, не дуже й хочу! Але мені треба!
– У мамки розпитай, – порадила Улянка.
– Ага! Зараз! Мамка і так уже щось підозрює. Щоразу випитує: ти куди, нащо… А що я їй скажу? Вона ж не зрозуміє!
От і того дня, коли Бог врешті забрав до себе змучену Раїсу, Стаська узнала, що Тарас поїхав до Шанівки, намірилася їхати за ним услід, не втрималася, кричала на матір:
– Пропусти вже, бо як не пропустиш, взагалі з дому піду! Така стала… Як та монстриха! Кров мою п’єш! Все маю тобі доповідати: куди я йду, де була…
– Доню… – прошепотіла ошелешена мати. – Що ти мелеш?
– А що? Я вже доросла, особистість, а ти мене сіпаєш увесь час! – вигукнула ображено. Осідлала мопед, помчала у Шанівку. Бо там він.
Катерина ніколи нікого не готувала в останню путь. Вранці Раїса перестала дихати, а дівчина ніяк не могла повірити, що жінка померла.
– Оце і все? – шепотіла вражено. Прислухалася: може, просто не чує тітчиного дихання.
Маму з татом згадала. І вони – так? Перестали дихати, і життя скінчилося?.. Не встигла ані поплакати, ані розгубитися. Набігли нові шанівці: усі донецькі, киянка Оля Торбенко, з неблагополучних баба Ада пришкандибала.
– Обмию, – пообіцяла. – Я у тюрмі таке робила.
До полудня людей додалося: Людка з Килимівки приїхала, Тарас «тойотою».
– Подумав, транспорт згодиться, – сказав.
І всі знали, що робити, наче щодня збирали небіжчиків. Тільки Катерина не знала.
– Присядь, відпочинь, – попросив її Тарас.
Глянула на хлопця, знітилася, відвела погляд, бо здивувалася власним думкам: хотіла би зустрітися з Тарасом за інших обставин. Без горя. Без зайвого галасу і зайвих людей. А нині – пішла з життя остання людина, яка була безпосередньо причетна до тих подій, які колись назавжди перевернули і її життя, і життя села. Раїса померла, наче відрізала минуле, забрала з собою.
– Нікого не лишилося, – прошепотіла.
Роззирнулася і побачила… Івана Залусківського. Стояв у отворі прочинених дверей, з-під лоба дивився у бік Катерини. І не розібрати: на дівчину чи крізь неї. Як же вона могла забути, що лишився ще один… З якого і почалися її біди.
Жодного разу не перетиналися після подій чотирнадцятирічної давнини, та не помилилися, впізнали одне одного. Катерина закам’яніла: не могла ані ворухнутися, ані відвести від Залусківського очей. Він насупився роздратовано, переступив поріг, увійшов всередину.
– Хто тут парадом командує? – до Людки обернувся. – Ти, Людмило?
– Роблю, що можу, – озвалася та.
Залусківський повільно дістав портмоне, витягнув з нього дві тисячі гривень, кинув на ліжко, на якому лежала мертва, вже обмита і вдягнена Раїса.
– На похорон. Якщо ще щось знадобиться, дзвоніть, допоможу, – сказав. – Я про своїх, про шанівських, ніколи не забуваю. Всім поможу померти заради відродження рідного села.
Підійшов ближче до ліжка, кілька секунд дивився на мертву жінку. Катерина так і не зводила очей із Залусківського, наче боялася: нападе на неї прямо тут і зараз.
Залусківський перехрестився, вже попрямував до розчахнутих дверей, та не втримався. Кинув на Катерину ще один швидкий гострий погляд. Про все забула: про мертву Раїсу, повну хату людей і мамині благання назавжди забути про Залусківського. З кам’яним лицем швидко посунула до малої спальні, зачинилася в ній, закрила рот долонями, аби ніхто не почув приглушених ридань. Більш за все хотілося зникнути. Не померти і не втекти, натомість повернутися у той день, коли мама і тато зачали її, сказати їм, щоби… навіть не намагалися подарувати їй життя.
– Що з нею? – спитав Залусківський.
– З Катериною? Втомилася, – відповів шанівський староста Артем Поліщук. – Останні кілька ночей, думаю, взагалі не спала.
– То вкладіть, хай поспить! Чи мені замість вас її вкласти?.. – замовк, бо так хотів додати: «Навіки вкладу!» Не виказав себе, буркнув. – Так я можу.
Катерина не знала: пішов Залусківський чи ще в хаті. Не бачила, як вийшов надвір. Закурив. Дістав мобільний, набрав голову сільради Килимівської ОТГ Косюка.
– У Шанівці сьогодні Раїса померла. Нагадай, скільки у неї землі було? – почула голос знадвору.
Підійшла ближче до вікна. Зі спальні, з ненадійного прихистку спотерігала за чоловіком, який погубив немало людей.
– Чужої землі хотів, – прошепотіла. – І знову хоче.
У двері – стук! Сльози втерла, озирнулася до Тараса, який увійшов до спаленьки.
– На цвинтар змотаюся, – сказав. – Копачам тре заплатити.
– Раїса хотіла поряд із чоловіком і сином лежати.
– Там і лежатиме. Поряд із Романом і Сашком.
– Вона зараз дуже тішиться.
Знітився:
– Ну, певно. Я чого зайшов. Тобі нікуди не тре їхати? Бо я потім міг би…
– Дякую, не треба.
Тарас хотів ще щось сказати, та до спальні увійшла Людмила.
– Кать, ну… Все чікі-пікі, подружко! Труна, місце, оркестр, поминки. Все організували. Добре, що на вулиці вже тепло. Завтра поставимо столи посеред двору.
– Дякую, Людко.
– Слухай, я спитати хотіла… – Людмила замовкла, невдоволено глянула на Тараса. – Тарасику, ти чого й досі тут? Біжи з копачами розрахуйся!
Тарас вийшов. Людмила підійшла до Катерини ближче.
– А чого плакала? Хіба є час розслаблятися? – заговорила тихо. – Тре діяти. Не хвилюйся, допоможу. Скоро всі розійдуться, і ми з тобою Раїсин заповіт пошукаємо. Чи, може, знаєш, де вона його зберігала?
Катерина хитнула головою заперечливо: не знаю.
– Не потрібно мені Раїсиного нічого, – прошепотіла.