Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар
Під вечір шанівці розійшлися, залишили мертву Раїсу у труні посеред кімнати: переночуй у хаті останню нічку, сердешна. Поряд із небіжчицею – тільки Катерина з Людмилою. Людмила засукала рукави, взялася нишпорити по поличках.
– Помагай, не стій! – гукнула Катерині.
– Поясни! Нащо нам заповіт?
– Якщо знайдемо і зрозуміємо, що все на тебе переписано, то це буде найлегший варіант. Якщо не знайдемо, поможу тобі подати заяву про претензію на спадок. Відвоюємо, не хвилюйся. Найгірший варіант, якщо заповіт десь є, але тебе там немає. Тоді ми його маємо знайти і знищити, щоби ти могла претендувати на спадок.
– Людко, так гріє, що хвилюєшся за мене. Тільки не треба. Я отут і на день не залишуся. І Раїсиного нічого не візьму!
– Катю! А де житимеш?
– На батьківське подвір’я повернуся.
– Не лишилося там нічого.
– Город лишився. Земля. Літня кухня. За літо відремонтую її. Когось гукну на допомогу.
– Кого? Може, зечку бабу Аду чи отих будівельників, які на олійні Залусківського байдики б’ють?
Людмила зупинила пошуки, роззирнулася, знизала плечима.
– Та-ак… – констатувала. – Заповіту в хаті нема. Але професійна чуйка підказує мені: десь він таки є!
Глянула на годинник у мобільному, заметушилася: дідько, дома ж малі… Давай чоловікові дзвонити:
– Петю, «пріуса» відремонтував? Забирай мене скоріше!
Катерина тільки тепер усвідомила: на ніч лишається сам на сам із мертвою Раїсою. Не виказала тривоги. Разом із Людмилою вийшла надвір провести подругу.
– Може, мені залишитися? – раптом спитала Людмила. – Кать! Ти як?
Страшно! Хоч вмовляй страх відступити, хоч переконуй себе – живих тре остерігатися, однаково неприродно і моторошно в одному замкненому просторі, хоч і ненадовго, зачиняти живе життя і смерть. Бездиханного і дихаючого. Баланс відсутній. Ніякого 50 на 50, хоча по факту є одне живе тіло і одне мертве. Що жива людина може змінити? Нічого! А мертва – діє. Не рухається, не дихає, та відбирає сили у живої так активно, аж здається – усім нам по панночці, не тільки Хомі Бруту. Але ж, крім страху, має бути ще якийсь, прихований сенс, бо ж не тільки заради молитов і філософських роздумів біля тіла покійного на довгу ніч лишають живих?
– Що особливого маю зрозуміти? – Катерина не насмілилася просити подругу залишитися. Відійшла від труни, поряд з якою вже відчувався запах тліну. Паморочилося.
До дверей. На свіже повітря.
Вийшла на ґанок і аж відсахнулася, бо у сутінках побачила чоловічу постать. Залусківський? «Знала, що прийде по мене!» – колотилося. Чоловік підійшов ближче.
– Тарас? – із полегшенням.
Хлопець роззирнувся:
– А де всі? Ти сама?
Не бачили: з вулиці, з-за паркана Раїсиного обійстя за ними із роздратуванням спостерігає Залусківський.
Сам не знав, чому увечері повернувся до Шанівки. Увесь день перед очима – струнка дівчина із хвилястим волоссям. Кам’яне лице… І ті очі… Нічого не забула! Не простила!
– Чого ж мовчиш, сучко?.. Вже і трупа знайшли! Нема на що більше чекати, а ти однаково мовчиш! Чому…
Не так уявляв першу зустріч із Катериною. Думав, вистежить, застане зненацька, за шкірку вхопить, процідить: щось пам’ятаєш, мала? Мордуватиме, і про «джипа гранд чирокі» спитати не забуде! Точно, паскуда руку приклала до зникнення улюбленої Іванової автівки. Вона белькотітиме: а що було? Хіба щось було? Нічого не пам’ятаю!
Реальність заплювала фантазії Залусківського. Здавалося, дівчина вхопила його за шкірку, застиглим поглядом, мов цвяхами, прибила до стовпа ганьби, кричала без слів: зло, ти – абсолютне зло.
Дочекався вечора, повернувся у Шанівку, залишив автівку в олійні.
– Пройдуся по периметру, – буркнув будівельникам, які вдень усе фарбували стіни старої олійні, а вночі були за охоронців.
Городами вийшов до Раїсиного обійстя. Ніяк не міг зосередитися, у голові – хаос, сто думок – одна поперед одної: Катерина та, як більмо, а ще треба якось привласнити земельні паї, які лишилися після смерті Раїси. Підозріла поведінка судді Нечитайла теж вимагала аналізу, а хиткий характер голови сільради Косюка давно став проблемою. Стільки справ, а покластися нема на кого, самі покидьки навкруги. Був би син… Аж згадав покійного батька, який жартома називав малого Івана «співучасником», бо разом – і на риболовлю, і шашлики смажити, і кукурудзу на сусідському городі красти, і потім перед мамкою виправдовуватися. Був би син…
Зупинився біля Раїсиного обійстя, глянув у двір. Дівчина саме щось тихо мовила Тамарчиному Тарасові, який стояв посеред двору.
– А цей що тут забув?! – прошепотів Залусківський. Сподівався, Катерина сама буде.
Тарас так і стояв посеред двору. Дивився на дівчину. Раптом незграбно нахилився і сів прямо у траву: підігнув здорову ногу, руками підтяг протез. Залусківський і дихати забув.
– Що ти робиш, хлопче? – прошепотів вражено. – Ти ж встати не зможеш.
Катерина теж здивувалася. Дивилася на хлопця ошелешено. Він не зважав. Дістав мобільний, навушники. В його вухах точно звучала прекрасна музика, бо усміхався. Катерина знітилася, роззирнулася розгублено, наче тільки вона винувата у тому, що хлопець… без ноги, що сидить на голій землі… Залусківський зігнувся за парканом: не вистачало, щоби його тут помітили. І раптом зрозумів, чому в його голові так довго і настирливо крутилося слово «співучасник».
– Гімно собаче! Як же я одразу не допетрав?! Стільки років мордувався. А все ж ясно! За законом Катька ця – співучасниця злочину, якщо свого часу не заявила про нього, – шепотів, не зводив із дівчини очей. – А чому не заявила? Бо… вона і не співучасниця, а учасниця! Це ж вона вбила бомжару! Він її зґвалтувати хотів. Чи вже встиг. Однаково! Захищалася, вхопила камінь… Трісь дядька по голові. Той упав, а вона роззирнулася: чи часом хто не побачив? А тут я… прогулювався! Ну, так же? Чи посцяти забіг на покинуте обійстя, бо – культурна людина, за екологію і довкілля! Не звик гидити абиде! І побачив убивство. Чому мовчав? Бо дівчина у ноги впала і благала: пане Залусківський, я така молода, не хочу в тюрму!
Повеселішав. І справді сцяти захотів. Обдзюрив Раїсин паркан. Ще сильніше захотів дістати дівчину, бо тепер точно знав, що скаже.
– Почекаю… – вирішив. – Не буде ж хлопець тут до ранку сидіти.
Як людина культурна, біля обісцяного паркану лишатися не схотів, вирішив тихо обігнути подвір’я по вулиці, знайти більш зручний пункт спостереження.
– Стасько, він до нас чеше! Тікаймо! – перелякалася Уляна. Другу годину поспіль сиділи на розлогій абрикосі, яка росла неподалік Раїсиного обійстя, з деревини спостерігали за всім, що там відбувається.
Стаська першою спустилася на землю, перебігла на інший
