Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар

Стаська осідлала «хонду»: живи тут і зараз! До цього дня керувала лиш велосипедом, але ж з ве´лика не падала.

– Упораюся! – хотіла одразу на максимальній швидкості рвонути, та надто вже боялася у перший же день попсувати новий мопед, тож потроху зрушила.

Три дні з ранку до вечора нарізала кола Килимівкою і околицями. Школу – в дупу! Руки-плечі-хребет просилися відпочити, куприк випромінював відчайдушний біль, бензину у бак – хлюпай і хлюпай, та як зупинитися, коли красиву НечуваноДєрзкую Анастасію на червоній «хонді» вже побачили всі, кому треба і не треба, тільки не Тарас.

– І де він є? – бідкалася.

Може, вдома? Щоранку проїжджала повз обійстя Гордієнків, косувала на двір: нікого. У мамчиному магазині? І туди зазирала. На роботі? Кілька разів зупинялася неподалік великого, як футбольне поле, гаража транспортного підприємства, де Тарас працював механіком, фільтрувала поглядом чоловіків, які виходили з нього, та хлопець – як крізь землю.

На четвертий день батьки усвідомили: самостійно молодшу доньку не втихомирять, тре викликати важку артилерію.

– Сиди вдома і чекай! Зараз Люся по твою душу прийде! – наказав тато, коли Стаська лиш прокинулася.

Стаська – ага! Сама – скік з постелі, одежу вхопила, чимскоріш у гараж по «хонду». А на гаражних воротах ота-а-акений навісний замок!

– Та пішли ви всі… – побігла за хату, сяк-так вдяглася, городами на край села, до кількох розвалених адміністративних будівель давно ліквідованого колгоспу, який за радянських часів давав роботу всім килимівцям. – Шукайте, хоч обшукайтеся!

Неподалік руїн під старою вербою присіла, плакати не хоче, а сльози ллються. Якого батьки причепилися? Дратуються, що школу пропустила? Та яка в біса школа? Ще би пандемію пригадали, робити їм нема чого! Стаська без Тараса дихати не хоче, а батьки її через якісь дрібниці на шмаття рвуть?! Чому її ніхто не розуміє?..

– Хіба це життя? – прошепотіла.

Сльози втерла, роззирнулася і побачила у руїнах… Тараса.

Недвижно сидів на землі серед уламків цегли, спирався спиною на напівзруйновану стіну колгоспної контори. Дивився перед собою в одну точку. Стаська завмерла. Дивилася, очей відвести не могла. Тарас раптом ворухнувся. Видихнув. Підняв порожні руки так, ніби тримав зброю. Прицілився…

«Стріляй!» – подумки підхльоснула хлопця Стаська.

Тарас опустив руки.

– Живіть… – прошепотів у простір, спробував підвестися. Одразу не вийшло.

Стаська знала: треба відвернутися! Не могла. Бачила, як Тарас незграбно намагається стати на ноги, як з другої спроби підводиться важко.

Перелякалася. Повернулася спиною до хлопця, обхопила руками коліна, голову на них поклала. Завмерла, а сльози знову на щоки просяться. «Ні! Ні! – вмовляла себе подумки. – Що Тарас подумає? Що я типу із тих дуреп, які ревуть, коли їх жирними називають?..»

За спиною – кроки. Голову підняла. Хлопець стояв за метр від неї. «Такий зморений…» – подумала, і хоч сильно хотіла глянути у його очі, знітилася, відвела погляд.

– Плакала? – спитав.

Стаська зашарілася. Підвелася так само незграбно, як Тарас миттю тому. Плечима знизала. Хотіла сказати «не зважай, пусте» чи щось на кшталт того.

– У мене є мопед, – раптом ляпнула.

Не здивувався.

– Даси покататися? – спитав без глузливості.

Кивнула. Врешті стрільнула на хлопця очима.

– А ти хіба… – хотіла спитати «хіба зможеш з однією ногою з мопедом упоратися?», і хоч замовкла на половині фрази, зрозуміла, як фатально зганьбилася. «Дурепа! Ідіотка довбана!» – лаяла себе подумки.

– Все можу! – відповів, пішов геть. Майже не шкутильгав.

Стаська увірвалася до рідної хати за десять хвилин після зустрічі з Тарасом. Сміялася, обіймала розбурхану Людмилу. Старша відштовхувала малу, сердилася:

– Ану кинь мені ці обійми! Ти бач, що вона витворяє?! Ти якого маму з татом доводиш до сказу? Ляпаса захотіла?! Чи щоби я твоєму новому мопеду оце просто зараз колеса повідривала?!

– Люсіндро! Ти прекрасна! Я тебе люблю дуже! Чесно! І маму з татом! Можна, я вже до школи побіжу? На другий урок ще встигаю! – рюкзак підхопила, до дверей. – Після школи візьму мопед, Уляну до Шанівки підкину. Ну, і займемося цим…

– Ще скажи «математикою»! – зіронізувала Людмила.

– Точно! Математикою! – розсміялася Стаська, чкурнула до школи.

Мати – до старшої.

– Люсю, що з нею? Як сказилася!

– Любов у неї!

Мати знизала плечима розгублено.

– Яка любов? Їй ще й чотирнадцяти немає!

– Чотирнадцяти нема, а любов є. Отакі парадокси і правда життя, мамо.

Мати опустилася на табуретку, задумалася.

– Мамо, не хвилюйся. Я її проконтролюю, – пообіцяла ділова доня.

– І до Шанівки так часто стала мотатися. А чого?..

– Нині хто тільки до Шанівки не пхається. Навіть Залусківського там перестріла, – відповіла Людмила.

Іван Залусківський замислив неможливе – двічі увійти в одну й ту саму річку, тому протягом квітня кілька разів навідувався до Шанівки. Не чужий, їй-богу! Іванового майна у селі, як дерев у лісі: і обійстя, яке покійна дружина встигла до ладу привести, і олійня, і залишки кролятника, і госпдвір. Все тепер – лиш Іванове, ні з ким ділити не потрібно. Та найголовніше – земля. На початок року 2020-го, перед впровадженням ринку землі, Залусківський по факту мав більш як 100 гектарів чорнозему, з яких власний Іванів пай становив 7 га, пай Алли – 50 га, бо отримала і за себе, і за поважних батьків; ще одну ділянку у 50 га Залусківські отримали в натурі через рішення сільради для фермерства і повністю оформили на Аллу. Після смерті дружини у зв’язку з відсутністю заповіту та інших спадкоємців вся земля дружини стала Івановою.

От – і чого тобі ще, Іване?

– Землі! – казав. Не міг забути, як чотирнадцять років тому скупив у односельців паї за копійки, потім утратив. Тоді не здався, став районним депутатом і… «блискавично розкрив аферу столичних ділків, які нахабно і цинічно обдурили шанівців, незаконно позбавивши їх права на святе – на землю!» – коментувала дії депутата Залусківського преса, хоча насправді допоміг конкуруючому агрохолдингу закріпитися на землях району. Публічність тоді фатально завадила Іванові повторно забрати паї у односельців, та з часом до України докотилася децентралізація, райони укрупнили і перекроїли, а новостворені ОТГ отримали стільки майна, землі і повноважень, що просто гріх було не скористатися тим. Особливо напередодні офіційного відкриття ринку землі. Та тепер Залусківський захотів собі землі не за безцінь. Задарма. І назавжди.

З осені 2019-го почав методичну роботу в цьому напрямку. Завіз до будівлі недіючої олійні у Шанівці пару будівельників – мляво фарбували фасад яскравою, помаранчевою фарбою, а Залусківський на тлі того зібрав пресконференцію, представив громадськості «Соціальний проєкт розвитку Килимівської ОТГ і створення робочих місць».

– Переоборудую олійню у консервний завод, – заявив, – бо бачу справжні, а не примарні перспективи громади. Місцеві працюватимуть на заводі, а також зможуть здавати на переробку овочі і фрукти зі своїх присадибних ділянок.

Народ Залусківському не повірив. Крутили пальцями біля скронь: що