Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар
– Одразу краще стане! – повторила упевнено. Крила вже відросли.
Катерина зустріла Людку так щиро, наче дочекатися на неї не могла.
– Вибач, що на кухні чай пропоную, – усміхнулася щиро. – У кімнаті тітка Раїса, а їй спокій потрібний.
– Як вона?
– Вже лагідна, – відповіла Катерина, знітилася. – Людо, хотіла у тебе спитати…
– Катю, прошу! Спершу я! – Людмилу притягнула до Шанівки бурхлива енергія дії, та спершу їй конче необхідно було з’ясувати певні аспекти останніх подій. – Подружко, признайся! Ти моєму свекрові проблеми влаштувала? Я тобі щось заборгувала за це? Говори, не соромся! Я гроші прихопила. Скільки я тобі…
– Людо. Ти мені нічого не заборгувала.
Людмила завмерла. Дивилася на Катерину насторожено.
– Стривай! Тобто ти… нічого не робила?
– Давно лиш травами лікую. До доль людських більше не заглядаю.
– Чому?
Катерина усміхнулася ніяково, плечима знизала.
– Інший шлях обрала. Хочу вперед дивитися і лиш свою долю шукати.
– Але ж травами лікуєш! – Людмила вчепилася у цей факт, як в останню надію.
– Звісно. Лиш розкажи, що тебе турбує?
– Не мене. Іншу людину.
– Хай би приїхала. Чи я сама можу до неї з’їздити. Подивлюся на неї.
– Ні, не вийде, – збрехала Людмила. – Надто далеко.
– А в чому проблема?
– Старий чоловік. Розумієш, геть старий. Нерви у лахміття, а ще бухає, як кінь, і пнеться трахнути усе, що бачить.
– Свекор твій?
– Ні, інший чоловік! Свекор наразі у лікарні, його там підшаманять, сподіваюся.
– Якої ж допомоги хочеш для того чоловіка?
– Щоби не психував, не пив і трахатися не хотів.
– І жити?
– А хіба життя – це психи, бухло і секс?
– Дехто бачить лиш такий шлях до емоцій, почуттів. Бо без емоцій життя немає.
– Оце ти, Катю, мені правду відкрила!
– Не ображайся! Важко визначити, яка допомога людині потрібна, коли не бачиш її, не відчуваєш. Та й неможливо одразу все змінити. Щось одне варто лікувати, але найважливіше на цей час. І так, щоби іншим системам і органам не зашкодити.
– Справді? – Людмила задумалася, і так шкода себе стало. – А й дідько з ним! Чого я за когось душу рву? Проїхали! Скажи, яка допомога мені потрібна, бо відчуваю – потрібна! Зможеш?
Катерина глянула на подругу уважно, за руку взяла, по шкірі долонею провела, в очі зазирнула. Кивнула, пішла до великого дерев’яного серванта із заскленими верхніми шафками і глухими нижніми, які одразу після Другої світової у моді були. Розчахнула нижні дерев’яні дверцята: всередині повно трав, настоянок, порошків. Відібрала кілька.
– Збір тобі зроблю.
– А що зі мною не так?
– У напрузі весь час. Не розслабляєшся, не дозволяєш собі почуватися вільною.
– Хіба із цим клятим життям розслабишся?! Оце нас коронавірусом лякають, а я собі думаю: та який коронавірус?! У нас життя – гірше за коронавірус! Дихати ж неможливо з цим життям! – ледь не розревлася королева. – Тільки повіриш у те, що врешті все по своїх місцях розкладено, як таке вилізе – хоч у петлю!
– Не засмучуйся, все стане краще.
– Все?
– Все! – підтвердила Катерина. – Коли заспокоїшся і розслабишся, думки і бажання яснішими стануть, бо залишаться лиш слушні і потрібні.
Поєднала добрих два десятки трав у великій мисці, перемішала їх ретельно, вже розкладала збір дозовано по окремих паперових пакетиках, підписувала кожний…
– Тільки будь обережною, – додала. – Збір дуже активний. Передозування може призвести до кровотеч, якщо судини слабкі. Дітям і літнім людям такий збір узагалі категорично заборонений, бо може сильно зашкодити. Приймай лише так, як я написала. І лише вранці.
– Хіба я собі ворог? – Людмила раптом відчула неймовірне натхнення. Картинка перед очі: клятий свекор після кількох доз активного збору кров’ю, сука, харкає і вибачення у невістки просить. Та хіба паскудство прощається?..
Пакет із травами вхопила, до дверей: не час чаї розпивати. Тре діяти!
– Людко, зачекай!
– Що? Гроші? Дідько, вибач! Скільки? А – не кажи! Сама! – без сумнівів лишила п’ятсот гривень на столі. – Катю, дякую! Побіжу! Бо у мене це… перше слушне бажання тільки-то несподівано сформувалося!
– Людко, стривай! Спитати хотіла: а що за хлопець по тебе прибігав сюди?
– Коли труп знайшли?
– Який труп? – насторожилася Катерина.
– А ти й досі не знаєш?
– Не виходжу зараз! Тітку Раїсу покинути не можу. А що сталося?
– За балкою на покинутому обійсті труп старий був закопаний. Старий, бо його колись давно хтось вбив і в садку закопав.
Катерина завмерла: сто думок у голові, сто картинок перед очима, і на всіх – мама золота. Головою хитає заперечливо: ні, доню, ані слова, забудь!
– Он чого ґвалт, – видушила. Не здалася. – Так що за хлопець по тебе тоді прибігав? Хіба у Шанівці нові житці з’явилися?
– Не впізнала? То ж Тарас, Серьоги Гордієнка молодший брат.
– Тарас? Такий став…
– Який?
– Дорослий…
От і – не шукайте сил, шукайте натхнення. Людмила прилетіла від Катерини додому, та замість травичку собі заварити як ушкварила танці з каструлями-тарілками. Борщу, голубців, сирників наготувала, малим ще окремо котлет курячих, бо любили бігати собі, а потім котлету зі столу вхопити і далі ганяти. Руки працюють, мізки теж не відпочивають.
– Гарно придумала. У десяточку! – бурмоче і вже уявляє, як готує для свекра активний збір, а натхнення однаково переповнює, натхненню вихід потрібний.
– Петюню… Змирися! Сьогодні я – твій поганий поліцейський! Пред’яви свій цей… головний твердий аргумент! – сказала, коли повкладала малих, змоталася у душ і вийшла звідти – гола, мокра і в чоловіковому кашкеті.
– А-а-а… – тільки й стогнав Петюня від задоволення, коли спритна дружина робила йому те, чого так сильно хотів отримати від неї хтивий свекор. Уявляла старого поряд: із перекошеною від безсильної ненависті пикою, і теж чомусь голого.
– Жінко, ти – королева, – признався Петро, коли нагоцалися до сказу, повтомлювалися, попітніли, та все ще пашіли – лежали на постелі голі, повідкидали ковдри.
– Петю, чуєш?! – сказала Людмила. – Нову «хонду» за тисячу доларів можна купити?
– Мопед?
– Мопед.
– Мені і за п’ятсот продадуть, якщо попрошу. Всі ж хочуть і далі працювати.
– Така у тебе вигідна посада!
– Я для сім’ї стараюся.
– А я тебе за це дуже люблю! – поцілувала у губи пристрасно.
Петро знов поплив.
– Зачекай трохи. Таке красиве життя тобі дам, всі повиздихають від заздрощів! Про мопед забувай! Нащо тобі мопед, Людо? Здавай уже на права, автівку тобі купимо.
– Гарно вирішив, Петю. Дуже гарно. Точно слід на курси піти. А мопед Стасьці подарую. Ти ж не проти?
– Як знала, що червоний хочу?! – Стаська обціловувала старшу сестру, розглядала-обмацувала новий японський скутер «Хонда». – Який крутий! Без прав зможу ганяти?
– Стасю, тільки у межах ОТГ! Обіцяєш?
– Люсь, ти…
«Та ясно, що я! Хто ж іще?!» – подумала королева. Вже спішила додому: Петро саме збирався до лікарні хворого тата провідати, тож мала встигнути