Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар

– Новий консервний завод стане запорукою фінансової незалежності громади! – кричав голова у народ.

Коли врешті надірвав голос, Іван повіз його вечеряти у цікавий генделик на об’їзній.

– Я тут бізнесплан прикинув, – рухав ідею до реалізації. – Аби вийти на самоокупність, краще за все консервований горошок виробляти. А для цього мені треба гектарів двісті горохом засіяти. Сто маю, мені би ще сотню…

– Щось викрутимо, – пообіцяв лідер громади.

Ближче до нового року його упевненість похитнулася.

– Іване, спробую вісімдесят гектарів тобі виділити. Бо якщо більше, депутати не пропустять.

Після нового року признався:

– Можу гарантувати лише шістдесят гектарів.

– Може, тебе вбити? – спитав Залусківський.

– Аргументів замало, аби виділити більше, – оборонявся голова. – У горошок не всі вірять.

Навесні, коли дерева вже відцвіли, а у Шанівці знайшли труп, остаточно засмутив Залусківського:

– Шанівські ДНК заяви про виділення земельних ділянок подали. Килимівці не відстають. Тамара Гордієнко для сина землю просить, бо він – воїн. З АТО. І що робити? Вибивають у мене землю з-під ніг, падли! А ще з Києва дзвінок був. Із Офісу Президента.

– І що кажуть?

– Наказали виділити сорок гектарів землі якомусь Капелану. За заслуги перед Україною.

– І що за Капелан?

– А капелан його знає. Я ж ці землі для тебе беріг, а тепер – що робити?

Залусківський насупився.

– Упевнений, що з Офісу Президента дзвонили?

– Не впевнений. А як перевірити?

– А капелан… його знає, – процідив Залусківський.

Хотів було повернутися до мисливського будиночка і напитися без компанії, та спрямував авто на Шанівку.

– Час розгрібати косяки! – бурмотів, бо підозрював: двійко будівельників на старій олійні замість фарбувати і фарбувати без передиху розтягнуть усе, що там ще лишилося.

«Сране життя! – думав. – Чому все в одну мить навалилося? Зараз треба бити в одну ціль – землю забирати, а із землі труп вилазить, сука! Не міг ще кілька років полежати! Дівка знову стає небезпекою! А мені що з тим усім – хоч розірвися!»

Часу не гаяв. Поки їхав до Шанівки, набрав Нечитайла.

– Як наші справи, Жоро?

– Що вас конкретно цікавить, Іване Миколайовичу? – почув зухвалий голос судді.

Здивувався:

– У тебе засідання? Говорити не можеш?

– Дякую. Ми завжди прислухаємося до слушних порад, – відповів Нечитайло-старший і відключив дзвінок.

– От козел! – роз’ярився Залусківський.

Негайно хотів знову набрати суддю і матюкати, аж поки той не кине слухавку, та побачив на під’їзді до Шанівки поліцейський «пріус» Нечитайла-молодшого.

Зупинив автівку, опустив скло, дивився на Петра, який курив біля «пріуса».

– Як там у батька справи? – спитав.

– Та як. Хотів було вже здриснути з лікарні, та раптом серце прихопило.

– Жора – дуже емоційний. Ти скажи йому! Хай серце не рве через те, що «лексус» тепер попсутий. Хай краще сам відновлюється.

– Ви тата не знаєте? Він же – трудоголік! Без роботи не може.

– Ти у нього вдався, Петре, – закинув вудку Залусківський. – Кажуть, сам трупа у Шанівці відкопав.

– Було таке.

– І що за труп?

– Не нашенський. З-під Києва. Гицель якийсь. Це у нього прізвище таке.

– Як же ти, Петре, його прізвище вирахував? – насторожився Залусківський.

– Не я! Криміналіст знайшов у кишені його штанів якийсь папірець напівзітлілий. Із прізвищем.

– Значить, розслідування буде?

Петро скривився, наче від зубного болю. Заперечливо хитнув головою.

– Колеги кажуть: а який сенс? Стільки років ніхто його не шукав, тіла ніхто не забрав, за рахунок держави вже поховали. Нікому не потрібна людина. Та й до моєї думки прислухалися.

– І яка твоя думка, офіцере? – Залусківський око примружив, уп’явся у Петра прискіпливим поглядом.

– Історію села у районному управлінні розповів, бо там багато нових людей. Місцевих особливостей не знають. Кажу, якщо тому Гицелю років десять тому башку проломили, то не у Шанівці, бо в селі тоді ніхто не жив. Виходить, хтось десь бомжару прибив, а до нас привіз і прикопав. Висяк стовідсотковий.

– Схоже на те, – мовив Залусківський, додав: – Ти шанівцям оце все розкажи, бо ж, певно, хвилюються, розпитують.

– Хіба їм до трупа? Вже й забули! Всі тільки про землю говорять. Скоро ж сільрада земельні питання розглядатиме. Ми теж заяви подали. А чого? Хай буде собі! Так же?

– Так, Петю, – відказав Іван.

Не бажав обговорювати із суддівським сином земельні питання, хоча й відмітив про себе із здивуванням: Нечитайли теж мріють клаптик собі відірвати?.. «Жорка процесом керує? Конкуренцію мені скласти вирішив? Сука! Значить, із трупом і не збирався допомагати. І поводиться, як останній козел, – розмірковував. – А чому? Невже щось проти мене задумав?..»

– А чого посеред поля біля Шанівки стоїш? – перевів розмову.

– «Пріус» зламався. У Килимівку подзвонив, викликав евакуатора.

– А в Шанівку чого їхав?

– Так теє… Дружина попросила підвезти. Та й згідно із законом маю зафіксувати факт смерті.

Залусківський вухам не повірив.

– Ще один труп у Шанівці?

Петро кивнув.

– Тітка Раїса померла.

– Ну, померла! І що? Ти якого біса туди пхаєшся?! – обурено вигукувала Стасьчина мати, намагалася заступити дорогу доньці на мопеді. – Ти дивись, яка подія! Раїса відмучилася врешті, хвала Богові, а на селі з того цілу сенсацію зробили.

– Та як ти не розумієш, мамо! Я знаю, що роблю! Мені там дуже тре бути! – Стасьці хотілося додати: бо він там…

– Бо він там?! У Шанівці? – мати глянула доні у вічі.

– Хто? Мамо, досить уже! – зашарілася.

Події останніх днів перетворили кров на гарячу ріку – вирувала-палала, аж дихати важко. І хотіла би доня признатися мамі – слів би не знайшла.

Що казати? Чекала його з мопедом біля гаража. Він вийшов. Побачив її. І мопед.

– Нормальний апарат, – сказав. Сів на мопед і поїхав. А вона стояла і гарячково шукала слова, якими би могла затримати його після того, як повернеться.

Він зробив коло навколо гаража. Загальмував біля Стаськи.

– Сідай, Анастасіє, – сказав. – Покатаю.

Матінко… Йшла до мопеда, рухала руками-ногами, однаково не вірила, що це не сон. Усміхалася зухвало, аби виглядати старшою, обізнанішою: та для неї з хлопцем кататися – звичайна річ! Опустилася на сидіння позаду Тараса, обійняла його за тулуб, притулилася щокою до його спини і ледь не втратила свідомість від хвилювання. Що далі було – не пам’ятала! Не могла відновити у пам’яті, хоч силкувалася, бо лиш одне…

«Люблю героя! – било у скроні, коли мчали Килимівкою, потім зупинилися біля гаража, вона легко зіскочила з мопеда, спостерігала за хлопцем спантеличено, а в голові колотилося лиш одне: – Люблю героя…»

Він повторив: нормальний апарат. Пішов геть. Стаська дивилася услід, аж поки не повернув за ріг. Осідлала мопед, помчала до школи. На перерві відізвала Уляну вбік.

– Улю, терміново потрібний