Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Амат зітхає.

— До сраки, забудь…

— АМАТЕ, ТО ЦЕ КЕВІН ЕРДАЛЬ У ТЕБЕ В ДУШ? — вигукує Захаріас.

Амат неспокійно товче ключкою по кризі.

— Придумаємо щось на вихідні?

Він справді старається, щоб питання звучало невимушено. Ніби він узагалі не думав про це весь день. Захаріас вибирається з відсіка для запасних із грацією малого слоненяти, якому вкололи ін’єкцію знечулення.

— У мене дві нові гри! Але візьми свою приставку, бо мою ти доламав минулого разу!

Амату трохи не по собі після такого закиду, адже він пам'ятає, що приставка розтрощилася об його чоло, бо Захаріас жбурнув її, коли розлютився після свого програшу. Амат прокашлюється і дозбирує останні шайби.

— Ну, я думав, що ми могли б піти… погуляти.

Захаріас виглядає так, ніби друг запропонував йому налити отрути один одному у вуха.

— Піти що?

— Ну… погуляти. Так… роблять. Люди виходять гуляти.

— Ти маєш на увазі: Майя гуляє?

— Я сказав «ЛЮДИ»!

Захаріас стає на ковзани і, танцюючи навшпиньки, заводить пісеньку:

— Майя з Аматом на дереві сидить, в Амата на неї довго стоїть…

Амат запускає шайбою в бортик просто біля Захаріаса, але не може стриматися від сміху.

Давід із Бенґтом стоять у коридорі перед роздягальнею.

— Це якась помилка! — наполягає Бенґт.

— Хоч це й дивно звучить, але я почув тебе й перші дванадцять разів, а тепер іди та підготуй юніорів до тренування, — холодно відповідає Давід.

Бенґт човгає геть, Давід потирає скроні. Бенґт аж ніяк не бездарний помічник тренера, Давід спокійно реагує на крик і паскудні слова, бо це частина культури в роздягальні, та й зрештою, Господи, частині хлопців з команди потрібен такий тиран на тренуваннях, хоч би для того, щоб вони зуміли натягнути захист на правильну частину тіла. Але часом Давід замислюється: як даватимуть собі раду юніори, якщо Бенґт стане їхнім тренером? Цей чувак у хокеї тямить не більше за середньостатистичного крикуна з трибуни, Давід з таким самим успіхом може вийти на вулицю, кинути камінь у будь-яке живе створіння, і воно матиме той самий рівень підготовки.

До Давіда сміючись наближаються Амат і Захаріас, але вмить замовкають, коли помічають його. Хлопці притискаються до стіни, щоб не стояти на шляху. Амат аж підскакує, коли Давід піднімає руку:

— Ти ж Амат, так?

Той киває.

— Ми… ми лише мали позбирати шайби… ми просто жартували… тобто, я знаю, Зах перекривляв Берґта, але це просто жа…

Давід нічого не розуміє зі сказаного. Амат сковтує слину.

— Але якщо ви нічого не бачили, то… тоді нічого.

Давід усміхається:

— Я бачив тебе на трибуні під час тренувань команди юніорів. Ти на них буваєш частіше за декотрих гравців.

Амат сторопіло киває.

— Я… вибачте… я лише намагаюся навчитися.

— Це добре. Я знаю, що ти вивчаєш стиль гри Кевіна, це хороший приклад. Тобі варто простежити, як він завжди пильнує за ковзанами захисників, коли опиняється з ними сам на сам: щойно вони змінюють кут нахилу ковзанів і зміщують центр ваги, Кевін забиває шайбу і зникає.

Амат сторопіло киває. Давід дивиться йому прямо в очі, хлопець не звик, що дорослі чоловіки так роблять.

— Усі помічають, що ти дуже швидкий, але над кидком ще треба попрацювати. Навчися чекати, щоб воротар перемістився набік, а тоді забивай проти його руху. Як думаєш, зможеш навчитися?

Амат киває. Давід міцно плескає його по плечу.

— Добре. Вчитися доведеться швидко, бо за п’ятнадцять хвилин у тебе тренування з юніорами. Іди в роздягальню, візьми форму.

Амат інстинктивно торкається до вух, ніби хоче прочистити їх, щоб переконатися, що він усе правильно почув. Давід уже пішов.

Захаріас, зачекавши, поки тренер заверне за ріг, кидається другові на шию. Амат віддихується що є сили. Захаріас прокашлюється:

— Я серйозно, Амате, якщо б ти міг вибирати — переспати з Майєю або переспати з Кевіном, то кого…?

— Заткнися! — сміється Амат.

— Та мені просто цікаво! — хмикає Захаріас, стукає його по шолому й ричить: — Порви їх, чувак! Порви їх!

Амат робить вдих, глибокий, як озеро біля льодової арени, вперше в житті минає роздягальню дитячої команди і переступає поріг до роздягальні юніорів. Старші гравці вмить зустрічають його ураганом криків, матюків і одноголосного «ПІШОВ ЗВІДСИ, БЛЯХА, ЧЕРВ'ЯК!». Але коли приходить Давід, стає так тихо, що можна почути, як на підлогу падає чийсь захист для паха. Давід киває Бенґту, і той неохоче кидає Амату комплект форми. Від неї смердить. Амат ще ніколи не був таким щасливим.

У коридорі стоїть його найкращий друг. За дверима.

У хокеї не буває «майже».

12

Тривалий шлюб — це складно. Настільки складно, що більшість людей у шлюбі часом задумуються над питанням: «Я живу з цією людиною, бо люблю її, чи просто вже не можу так близько підпустити до себе когось іншого?».

Міра знає, що Петер сходить з розуму від її постійних нарікань. Від того, що його завжди критикують. Часом Міра телефонує йому по п’ять разів на день, аби просто проконтролювати, чи виконав він те, що пообіцяв.

У цьому винна заметіль. Міра ніколи не розповідала про це Петерові.

У кабінеті Петера ідеальний порядок, письмовий стіл такий чистий, що з нього можна їсти, якщо, звісно, хтось наважиться їсти поблизу Петерового кабінета, не боячись, що в того станеться панічна атака через крихти.

Полиці заповнені вініловими платівками, Петер не наважується забрати їх додому: боїться, що Міра примусить його або викинути їх, або придбати більший будинок. Петер замовляє платівки в інтернеті з доставкою до адміністрації клубу, перетворивши секретаря на свого змовника. Буває, що у подружжях хтось один тихцем курить, ну а Петер тихцем купує платівки.

Усе тому, що від цього він заспокоюється. Платівки нагадують йому про Ісака. Петер ніколи не розповідав про це Мірі.

Міра не пам’ятає, скільки років було дітям, коли сталася заметіль, але знає, що на той час вони прожили в Бйорнстаді не так уже й багато зим, бо тоді вона б уже призвичаїлася до сили природи. Наближалося Різдво, діти були на канікулах, але у Міри на роботі виникла якась надзвичайна ситуація, і вона була змушена їхати на важливу зустріч. Петер разом із Майєю і Лео поїхали кататися на санчатах, Міра стояла біля машини і дивилась, як вони розчиняються у білизні заметілі, це виглядало так гарно й лиховісно водночас. Коли вони