Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Майя побачила Анину руку ще до того, як побачила саму Ану Майя ніколи так і не зрозуміє, як шестирічній дівчинці вдалося витягнути іншу дівчинку такого самого віку та ще й у промоклому комбінезоні, але такою вже була Ана. Відтоді дві дівчинки стали нерозлучними. Ана — дитина природи, яка ходила на полювання, рибалила і не дуже розуміла людей, стала найкращою подругою Майї, що була її протилежністю.

Коли Майя вперше прийшла в гості до Ани і почула сварку її батьків, то зрозуміла, що Ана цілком могла добре знати озеро, але це не означало, що вона не ходила по тонкій кризі. Ана все частіше ночувала вдома у Майї, згодом навіть частіше, ніж у себе. Вони вигадали те своє секретне вітання, щоб нагадувати одна одній, що є сестрами по духу, що «sisters before misters!»,[3] і Ана повторювала це як мантру, ще навіть не розуміючи значення слів. За кожної нагоди вона вмовляла Майю порибалити, або піти на полювання, або залізти на дерево. Майя, яка воліла бути вдома і грати на гітарі, сидячи біля батареї, лютувала від Аниних забаганок. Але, Господи, вона так любила свою подругу.

Ана була торнадо. Багатогранником із сотнею кутів у суспільстві, де все мало підходити до круглих лунок. Коли їм виповнилося по десять, Ана навчила Майю стріляти з мисливської рушниці; Майя пригадує, що Анин тато завжди ховав запасний ключ від сейфа зі зброєю в коробці на самому верху шафи в глибині підвалу, де пахло цвіллю. Крім ключів і пари пляшок з алкоголем, коробка була заповнена порножурналами. Майя шоковано витріщилася на них, але Ана, помітивши це, лише знизала плечима: «Тато не шарить в інтернеті». Вони рушили до лісу і стріляли, поки не закінчилися патрони. Тоді Ана, яка завжди носила з собою ніж, вирізала для них мечі, і вони фехтували серед дерев, поки не стемніло.

А зараз Майя стоїть у коридорі і дивиться на свою подругу, яка збентежено опускає руки, не наважившись крикнути «суперкрута», тому що тепер вона мріє просто бути якомога звичайнішою. Майя ненавидить підлітковий вік, ненавидить наждачний папір, ненавидить круглі лунки. Вона сумує за Аною. За дівчинкою, яка бавилася в лицарів у лісі.

Люди стають такими, як про них говорять. Ана завжди чула, що вона — помилка.

Беньї сидить у кабінеті директора, розвалившись на кріслі, аж мало не сповзає на підлогу. Триває вистава, в якій директор мусить висварити його за те, що в цьому семестрі він увесь час запізнювався, але насправді директор хоче говорити лише про хокей. Як і всі інші. Нікому навіть на думку не спадає допускати виключення чи дисциплінарних заходів.

Час від часу Беньї згадує Адрі, свою старшу сестру, яка займається собачим притулком. Що далі юніори просувалися на шляху до чемпіонства, то більше Беньї помічав свою подібність із собаками: якщо з тебе є користь, тобі дадуть довший повідок.

Беньї з директором чують наближення вчительки ще до того, як вона вихором вривається крізь двері.

— ЦІ МАВПИ… ЦІ… Я БІЛЬШЕ НЕ ВИТРИМУЮ! — кричить вона, щойно переступивши поріг.

— Спокійно, солоденька, — усміхається Беньї і справді думає, що зараз дістане ляпаса.

— ПОВТОРИ! АНУ ПОВТОРИ, ЩО ТИ МЕНІ СКАЗАВ, І Я КЛЯНУСЯ, ЩО ТИ ВЖЕ НЕ БУДЕШ ГРАТИ У ЦЬОМУ МАТЧІ! — ричить вчителька, піднявши руку.

Директор голосно скрикує, підхоплюється зі стільця, хапає її за руку та обурено виводить у коридор. Напевно, це правильна реакція — вивести когось за руку. Але і вчителька, і Беньї знають, що за руку мали взяти Беньї.

У класі, що далі по коридору, Бубу посковзується зі стільця і безпомічно падає на підлогу, з голим торсом, посеред вигуку «…з БЙОРНСТАДА ведм…». Навколо кільцем товпляться його сімнадцятирічні однокласники, які поділяються лише на два типи: ті, які фанатіють від хокею, і ті, які ненавидять цю гру. Ті, які до смерті налякані, що Бубу травмувався, і ті, які саме на це і сподіваються.

11

Є проста істина, яку повторюють так само часто, як і ігнорують: незалежно від того, чи ви скажете дитині, що їй усе вдасться, чи що не вдасться нічого, у результаті, найімовірніше, ви матимете рацію.

Бенґт не має характеру лідера. Він лише кричить. Амат тренувався у нього весь час, поки грав у дитячій команді, і понад усе він боїться, що якщо Давід буде тренувати основну команду в наступному сезоні, Бенґт може стати тренером юніорів саме тоді, коли туди перейде Амат. Ще два роки з цим чоловіком він просто не витримає, навіть заради хокею. Бенґт не розуміє ні тактики, ні техніки, він вважає, що хокей — це просто війна, і підбадьорює гравців лише криком, що вони «мусять виграти битву за замок!» і щоб їх «не виграли в зад». Якби ці п’ятнадцятирічні хлопці мали в руках не ключки, а сокири, методи Бенґта однаково не змінилися б.

Іншим гравцям у команді ще гірше, бо якщо ти найкращий, можеш уникнути найгіршого, а в цьому сезоні Амат став найкращим. Захаріасу доводиться ухилятися від фонтанів слини Бенґта, коли той кричить: «Зах, ти там шрам чешеш після операції між ногами, чи що?» або «…чорт, ти ж повзеш повільніше за вагітних!» — але Амата це минає. При думці, що ще дванадцять місяців тому він був близький до того, щоб узагалі покинути хокей, Амат сам не знає, чи радіти з того, що він продовжує грати, чи панікувати, що він справді мало не обірвав усе.

Амат тоді втомився — це все, що він пам’ятає. Втомився від боротьби, від того, що всі на нього кричать, від паскудства і штурхання, втомився від того, що юніори прокрадалися до роздягальні під час тренувань і різали його взуття, кидали його одяг в душ. Втомився показувати, що він був не тим, за кого його мали, — не ніким з Улоговини. Син прибиральниці. Занадто малий. Занадто слабкий.

Одного вечора після тренування Амат прийшов додому, ліг і не вставав з ліжка чотири дні. Мама виявила терплячість і не рухала його. Лише на п’ятий ранок відчинила двері до його кімнати, вже одягнена, щоб їхати на роботу, і сказала:

— Ти, звісно, граєш з ведмедями. Але не варто забувати, що ти — лев.

Мама поцілувала Амата в чоло, поклала руку