Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Уночі Міра далі ходить будинком і рахує дітей. Один, два, три.

Двоє у своїх ліжках. Один — на небі.

10

Кажіть що хочете про Бйорнстад, але від цього міста у вас може перехопити дух. Коли над озером сходить сонце, коли ранок такий холодний, аж хрускотить повітря, коли дерева наче шанобливо схиляються над кригою, щоб пропустити якомога більше світла дітям, які бавляться, — тоді дивуєшся, як люди можуть добровільно мешкати там, де око натрапляє лише на будинки й асфальт. У Бйорнстаді чотирирічні діти бавляться на вулиці самі, тут досі є люди, які не замикають вхідні двері. Після Канади батьки опікали Майю з усіх сил — така турбота навіть у великому місті могла би здатися дещо надмірною, а в Бйорнстаді нагадувала мало не психоз. Це так незвично — рости в тіні померлого старшого брата; у такої дитини два шляхи: або вона починає всього боятися, або стає безстрашною. Майї випав другий.

Вони з Аною розходяться в коридорі, попрощавшись своїм секретним рукостисканням. Ана вигадала його, коли вони були в першому класі, а Майя придумала, що єдиний спосіб тримати рухи в секреті — робити їх так швидко, щоб ніхто не встигав роздивитися: кулак угору — кулак униз — долоня — долоня — метелик — палець гачком — пістолети — руки-джаз — мініракета — вибух — дупа до дупи — ми суперкруті! Усі назви придумала Ана. Майя досі не стримується від сміху, коли вони стукаються дупами наприкінці, а тоді Ана повертається до неї спиною, піднімає руки в повітря, кричить «…Ана суперкрута!» — і йде.

Щоправда, тепер уже не так голосно, принаймні не тоді, коли вони в школі і її можуть побачити інші. Тепер Ана опускає руки, стишує голос, намагається підлаштуватися. У дитинстві Майя обожнювала свою найкращу подругу, бо та була зовсім не схожа на інших дівчат, але підлітковий період шліфує Ану, як наждачний папір. Вона стає ніякою, робиться меншою.

Іноді Майя сумує за Аною.

Міра дивиться на годинник, вихоплює з портфеля папери і поспіхом іде на зустріч, після якої буде ще одна. За власним розкладом, вона вже запізнюється, як завжди, поспішаючи назад у свій кабінет. Є одне слово, яке їй колись подобалося, але вона ненавидить, коли його вимовляють на бйорнстадському діалекті, — «кар’єристка». Так тут її називають Петерові друзі — хтось із захопленням, а інші — з відразою, зате про Петера ніхто не скаже «кар’єрист». Міру це муляє, бо вона знає, що вони мають на увазі: людина має «роботу» для того, щоб утримувати сім’ю, а «кар’єра» — це егоїзм. Кар’єру роблять лише заради себе. Тож тепер Міра метається між двома виборами, відчуваючи докори сумління і на роботі, і вдома.

Усе перетворилося на компроміси. Молодою Міра мріяла про кримінальні справи і драматичні судові процеси у великих містах, а тепер її реальність — договори, контракти, мирові угоди, зустрічі та мейли, мейли, мейли. «У вас занадто висока кваліфікація для цієї роботи», — сказав шеф, коли приймав її. Але хіба в неї був вибір? Її освіта і компетенція могли б забезпечити Мірі шестизначні суми щомісяця в багатьох куточках світу, але на відстані щоденного доїзду від Бйорнстада це бюро було єдиною можливістю влаштуватися на роботу. Їхніми клієнтами були лісопильні підприємства і місцева влада. Робота, часто монотонна, не заохочувала до розвитку, тільки завжди додавала стресу. Міра часто згадує часи в Канаді і як усі хокейні тренери тільки й торочили: «Нам потрібен „свій хлопець“». Не просто хтось, хто вміє грати, а той, хто знає, як влаштоване спілкування в роздягальні, хто не створює проблем, робить свою роботу. Грає і не балакає.

Мірині думки перериває колега, її найкраща подруга і пеніцилін від хвороби, що зветься «нудьга».

— Я ще ніколи не мала такого похмілля. У роті так, ніби в дупі у такси. Ти не бачила, я вчора нічого не лизала?

— Мене з тобою вчора не було, — усміхається Міра.

— Не було? Ти впевнена? Ми ж ходили випити після роботи. Справді? Ти не пішла? Хіба тебе не було? — бурмоче колега і плюхається у крісло.

У неї зріст майже метр дев’яносто, і кожен сантиметр вона носить з упевненістю в собі, а замість того, щоб намагатися горбитися перед полохливими чоловіками в офісі, вона приходить у криваво-червоних туфлях на підборах, гострих, як армійський ніж, і довгих, як кубинські сигари. Вона — наче персонажка з коміксів, ніхто так не зосереджує на собі увагу в офісі. Або на вечірці.

— Що робиш? — цікавиться вона.

— Працюю. А ти? — усміхаючись запитує Міра.

Колега помахує однією рукою, а іншою затуляє очі, прикидаючись, ніби в неї на чолі холодний рушник.

— Скоро почну працювати.

— Мені треба завершити з цим до обіду, — зітхає Міра над своїми паперами.

Колега нахиляється і глипає на документи.

— Нормальна людина впорається з усім цим хіба за місяць. Ти надто кваліфікована для цієї компанії, ти ж розумієш?

Колега завжди каже, що заздрить розуму Міри. А Міра заздрила тому, з якою незворушністю колега використовувала середній палець. Вона кисло посміхається.

— Як ти там любиш говорити?

— Досить скиглити, стули рота і надсилай рахунок, — посміхається колега.

— Стули рота і надсилай рахунок! — повторює Міра.

Жінки нахиляються над столом і дають одна одній «п’ять».

Учителька стоїть у класній кімнаті й намагається втихомирити групу сімнадцятирічних хлопців. Це один із тих ранків, коли вона щиро запитує себе, навіщо їй усе це здалося, і йдеться не тільки про професію вчителя, але й про Бйорнстад. Вона підвищує голос на учнів, але хлопці, які сидять позаду, навіть не зважають на неї, тож вона має тверде переконання, що вони насправді навіть не помічають її присутності. Звісно, у класі є й інші учні, які хочуть чогось навчитися, але їх не видно і не чути, вони просто схиляють голови, міцно заплющують очі і сподіваються, що хокейний сезон скоро закінчиться.

Є одна проста істина, яка стосується і міст, і людей: часто вони стають не такими, якими їм кажуть бути, а такими, як про них говорять. Вчительці завжди говорили, що для цього вона занадто молода. Занадто гарна. Що її не будуть поважати. А от ці хлопці чули зовсім інше. Що вони ведмеді. Переможці. Безсмертні.

Такими їх хоче бачити хокей.