Ведмеже місто - Фредрік Бакман

У Канаді Петер, отримавши травму, залишався вдома з Ісаком сам. Міра вже почала працювати. Одного дня в Ісака заболів живіт, він не переставав кричати. У паніці Петер перепробував усе: він колисав малого, вийшов з возиком на вулицю, випробував усі відомі йому народні ліки, але нічого не допомагало. Аж поки він не поставив платівку. Можливо, свою роль зіграв старий програвач, потріскування в колонках, голоси, які заповнили кімнату… Ісак умить затих. А тоді всміхнувся. І заснув у Петера на руках. Це була остання мить, коли Петер пам’ятав, що почувався добрим батьком. Коли міг подумати собі, наче справді знає, що робить. Петер ніколи не розповідав про це ні Мірі, ні комусь іншому. Але тепер він тихцем купує платівки, тому що сподівається відчути ту мить ще хоч єдиний раз.

Того дня напередодні Різдва Міра після зустрічі зателефонувала Петеру. Він не відповів, хоча ніколи не пропускав дзвінків. Потім вона почула по радіо, що снігова заметіль насунула на ліс і метеорологи рекомендували залишатися вдома. Міра тисячу разів набирала номер Петера, кричала йому в автовідповідач — жодної відповіді. Вона кинулася до авто, й газувала на максимум всю дорогу, хоча заледве бачила щось на віддалі метра. Міра бігала поміж дерев у тому місці, де вона попрощалася зранку з сім’єю, і несамовито кричала, сама не своя, у відчаї рилася в снігу, ніби сподівалася відшукати під ним своїх дітей. Вона відморозила вуха і кінчики пальців, потім навіть не могла пояснити, що таке з нею відбувалося. Лише через багато років Міра усвідомила, що в неї був нервовий зрив.

За десять хвилин задзвонив телефон. То був Петер і діти, розслаблені й безтурботні, вони питали, де вона. «А ВИ ДЕ?» — закричала Міра. «Ми вдома», — відповіли вони, заїдаючи морозиво і булочки з корицею. Коли Міра запитала: «Як?», Петер здивовано відповів: «Почалася завірюха, то ми й пішли додому». Він забув зарядити телефон, який лежав у шухляді в спальні.

Міра ніколи не розповідала про це ні Петеру, ні жодній людині, але після тієї завірюхи вона так і не оговталася. Не позбулася того відчуття, що вона їх також втратила. Тому Міра телефонує чоловікові й дітям по п’ять разів на день, часом просто щоб побубоніти. Щоб знати, що вони є.

Петер ставить платівку, але сьогодні це не допомагає. Він весь час думає про Суне. Годинами мусолить у голові одне й те саме, витріщається на темний монітор комп’ютера, щораз сильніше кидає об стіну гумовий м’ячик.

Коли дзвонить телефон, Петер від радості, що його відволікли, навіть не згадує, як його дратує дружина з її впевненістю, начебто він забуде про свої обіцянки.

— Ти відвіз автомобіль до майстерні? — питає вона, заздалегідь знаючи відповідь.

— Так! Так, звичайно! — каже Петер з такою переконливістю, яка буває лише тоді, коли він бреше.

— А як ти доїхав на роботу?

— Звідки ти знаєш, що я на роботі?

— Чую, як ти кидаєш об стіну той ідіотський гумовий м’ячик. Петер зітхає.

— Тобі хтось казав, що ти повинна працювати адвокатом чи щось таке?

Адвокатка сміється.

— Якщо не вдасться зробити кар’єру в грі «камінь-ножиці-папір», я над цим подумаю.

— Ти шахрайка.

— А ти — брехун.

Несподівано Петер шепоче тремтячим голосом:

— Я дуже тебе люблю.

Міра заходиться сміхом, щоб він не почув, як вона плаче, і відповідає:

— Я теж.

Вони завершують розмову. Через чотири години Міра обідає, не відходячи від монітора, щоб закінчити роботу — і ще встигнути купити гітарні струни для Майї, перед тим як заїхати додому й закинути Лео на тренування з хокею. Петер узагалі не обідає — не хоче давати організму шанс знову виблювати.

Тривалий шлюб — це складно.

У роздягальні юніорів тихіше, ніж зазвичай. Відповідальність завтрашнього матчу вже заповзає гравцям під шкіру. Вільям Лют, якому щойно виповнилося вісімнадцять, але заріст на бороді в нього вже густий, наче хутро видри, та й важить він, як невеликий легковий автомобіль, нахиляється до Кевіна й пошепки питає таким тоном, яким у фільмах про в’язнів хтось питає про ніж із зубної щітки:

— Маєш снюс?[5]

У минулому сезоні Давід якось сказав Бенґтові, що подушечка снюса шкодить витривалості більше за ящик пива, і відтоді Бенґт і батьки юніорів готові зняти скальп із гравців, навіть якщо помітять бодай круглу потертість від коробочки снюса на кишені чиїхось джинсів.

— Не маю, — каже Кевін.

Лют вдячно киває і продовжує своє полювання в роздягальні. Вони грають пліч-о-пліч на першій лінії, але попри те, що Лют більший і сильніший, Кевін завжди був беззаперечним авторитетом. Беньї, який, можливо, володів трохи більшим впливом, лежить напівдрімаючи на підлозі, а тоді тягнеться за ключкою і штурхає нею Кевіна в живіт.

— Нафіга? — шипить Кевін.

— Дай снюс, — просить Беньї.

— Придурок, ти глухий? Я щойно сказав, що в мене нема!

Беньї лежить на підлозі, не зводячи очей з Кевіна. Не припиняє штурхати його ключкою в живіт, доки той не відмахується від нього, а далі тягнеться по куртку і витягає майже повну коробочку зі снюсом.

— Коли ти вже доженеш, що мені брехати нема сенсу? — усміхається Беньї.

— Коли ти вже почнеш сам купувати собі снюс? — відповідає Кевін.

— Можливо, це станеться одночасно.

Лют повертається без снюса. Він радісно киває Кевіну:

— Твої батьки прийдуть на матч? Моя мама накупила квитків аж на всіх, тіпа, родичів!

Кевін мовчить і обмотує стрічкою свою ключку. Беньї спостерігає за розмовою краєм ока, він знає, що це означає, тому повертається до Люта і насмішкувато каже:

— Шкода тебе розчаровувати, Люте, але твої родичі ходять на матчі, щоб подивитися, як грає КЕВІН.

Роздягальня вибухає зневажливим реготом. А Кевін не мусить відповідати на запитання, чи його батьки прийдуть на матч. Якщо не зважати, що в Беньї ніколи нема снюса, кращого за нього друга не знайти.

Амат сидить у кутку й з усіх сил намагається вдати, що його тут нема. Наймолодший гравець у роздягальні, черв’як, він справді має підстави боятися того, що на нього звернуть увагу. Амат дивиться поверх гравців — щоб уникнути зустрічі з ними поглядом, але й аби встигнути помітити, якщо в нього чимось кинуть. Стіни над гачками для одягу вкриті аркушами з гаслами: «Тяжко тренуйся — легко вигравай», «Спершу — команда, потім — ти», «Ми граємо за ведмедя на грудях, а