Ведмеже місто - Фредрік Бакман
У нього вже не мало б залишитися енергії на такий розгін. Він не мав би наважитися помчати просто на Бубу після попереднього удару. Але бувають такі моменти в житті, коли ти або тонеш, або випливаєш — усе інше вже не має значення. Хіба буває щось гірше від того, що йому довелося витримати?
Та пішли ви! Бубу насувається з усієї сили, але в останню мить Амат не зіштовхується з ним «як мужик», а ухиляється подвійною дугою, і коли бачить, що ковзани Бубу йдуть під кутом, пускає шайбу між ними і вивертається всім тілом, уникаючи зіткнення.
Раз — і він уже минає Бубу, два — наздоганяє шайбу, три — він у зоні атаки. Амат чує, як позаду Бубу влітає в бортик, але тепер він бачить тільки ворота. Він відводить шайбу сильно праворуч, потім ліворуч, праворуч, і вичікує, щоб воротар змістився набік, чекає, чекає, чекає, і нарешті, коли бачить, як ковзани воротаря нахиляються усього на кілька міліметрів, запускає шайбу чітко у протилежний кут. Проти ходу. Шайба влітає у ворота, хитнувши сітку.
Лев серед ведмедів.
Бубу, охоплений сліпим гнівом, набирає розгін аж від протилежного кінця арени. З усіх гравців команди він найгірше тримається на ковзанах, але коли наздоганяє Амата, піднявши над головою ключку, то його швидкості й переваги у вазі цілком має вистачити, щоб відправити хлопця до лікарні. Бубу не чує, що позаду швидко поскрипують ковзани, тож виявляється неприємно здивований болем у щелепі, коли в неї врізається чиєсь плече.
Від знесилення Амат опускається на лід, не ворушачись. Бубу лежить на спині, кліпає через світло від ламп, коли над ним схиляється обличчя Беньї.
— Досить, Бубу, — каже він.
Бубу судомно киває. Беньї допомагає йому піднятися і роздратовано розтирає плече.
Звук, коли шайба влучає в сітку, може бути найприємнішим звуком у світі, коли тобі п’ятнадцять. І навіть коли тобі тридцять два.
— Запиши його на завтра, — каже Давід і виходить.
Юніори вирушають до роздягальні, але Амат далі лежить на льоду. Голос Бенґта долинає до нього, ніби крізь густий, як молоко, туман.
— Збери шайби й конуси. Зазвичай я кажу хлопцям, що ввечері перед матчем діє заборона на трахання, але ти, мабуть, цього навіть не вмієш, тож хоча б не дрочи, бо завтра грати.
Цьому хлопцеві знадобилася година, щоб напівдоповзти-напівдошкандибати до роздягальні. Там уже нікого. Обігрівачі вимкнені. Аматові черевики порізані на шмаття, увесь одяг лежить промоклий на підлозі в душі. Це найкращий день в його житті.
14
Настала субота, сьогодні все й станеться. Усе найкраще і найгірше.
Ранок, за чверть шоста, Майя шукає в кухонній шафці знеболювальні таблетки. У неї жар і нежить. Вона повертається у своє ліжко і залізає під ковдру біля Ани. Вже майже поринає в сон, але Ана штурхає її і сонно бурмоче:
— Заграй мені.
— Тихо.
— Заграй!
— Слухай, от скажи: краще, щоб я грала на гітарі щоразу, коли ти просиш, або обійдемося без цього і я НЕ ПРИБ’Ю ТЕБЕ НЕЮ?
Ана дується і довго мовчить. Потім обережно торкається стегна Майї своїми вічно крижаними ступнями:
— Будь ласка.
Майя піддається на вмовляння і грає. Бо Ана любить засинати під звуки цієї гітари, а Майя любить Ану. Майя, терплячи головний біль і кашель, ще встигає подумати перед тим, як заснути, що сьогодні їй краще залишатися в ліжку весь день.
Якби ж вона так і зробила.
Двір ще огорнутий щільною темрявою, коли Петер заїжджає туди малолітражкою і зупиняється перед майстернею біля останнього будинка на околиці міста, на яку з заходу вже наступає ліс. Петер спав три тривожні години, а прокинувся з важкістю у всьому тілі.
У тьмяному світлі гаража стоїть Кабан, його друг дитинства, схилившись над капотом «форда» — такого старого, що, здавалося, більше користі для нього буде від магічних ритуалів, а не від гайкового ключа. Цього друга завжди називали Кабаном, бо така в нього була манера гри — як у лісового кабана. Він одного зросту з Петером, але виглядає удвічі ширшим, живіт у нього, мабуть, трохи обвис з часу їхніх років у хокеї, але м’язи на руках і плечах, як і раніше, виглядають твердими, ніби викарбувані з заліза. Одягнений він у футболку, хоча гаражні ворота відчинені. Кабан тисне Петерові руку, навіть не переймаючись, що той не має чим витерти з долоні липке машинне мастило і бруд. Хоч він чудово знає, що від грязюки Петер стає сам не свій.
— Здається, Мія казала, що ти приїдеш учора, — хмикає Кабан, киваючи на авто.
— Так, — зізнається Петер і бореться з нападом паніки через бруд на пальцях.
Кабан сухо регоче, подає йому ганчірку і чухає бороду — таку густу й кошлату, що вже починає нагадувати волохату балаклаву.
— Надулася?
— Та не так щоб дуже, але трохи було, — зізнається Петер.
— Хочеш кави?
— Ти вже зварив?
Кабан гигикає.
— Зварив? Відколи ти став таким панським? Там у кутку чайник і розчинна.
— Не треба, дякую.
Кабан минає Петера і навмисно плескає його по руці, Петер витирається, нервово всміхаючись. Сорок років вони приятелюють, а жарти не змінюються. Кабан бере ліхтарика і виходить у двір, Петер стоїть поруч і зіщулюється від того почуття нікчемності, яке буває у чоловіка певного покоління тоді, коли інший чоловік того самого покоління ремонтує автомобіль твоєї дружини. Кабан випростовується і не марнує Петерового часу на технічні пояснення:
— Та тут фігня. Бубу зробить, коли прокинеться. О дев’ятій можеш приїхати забрати.
Кабан повертається в гараж, неуважно піднімає колесо «форда», ніби це не потребує більшого зусилля, ніж для Петера скласти гофрокартон під час сортування. На жаль, Бубу успадкував від батька як його богатирську силу, так і незграбну манеру їздити. Свого часу Кабан наганяв жах серед захисників, але, як часто зітхав Суне: «Цей хлопець може спіткнутися об синю лінію».
— Може, сьогодні дозволиш Бубу трохи поспати? Після обіду великий матч, — каже Петер.
Кабан піднімає брову, не відриваючи погляду від колеса, і рукою витирає з обличчя піт, залишаючи блискучі масляні смужки у бороді.
— На ремонт піде дві години. Якщо хочеш забрати її о