Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Амат на мить втрачає пильність і занадто пізно помічає, що до нього наближається Бубу. Коли захисник юніорів схиляється всією масою свого тіла, Амат зникає в його тіні й чекає, що Бубу вдарить його, але той лише усміхається. Звісно, від цього буває тільки гірше.

— Не зважай на цих чуваків, у них жодного виховання, сам знаєш.

Амат щосили кліпає очима, не знаючи, що відповісти. Бубу відверто цим насолоджується, а тоді урочисто розвертається до інших гравців, які замовкли в очікуванні. Бубу сердито вказує на шматки стрічки, якими вкрита підлога.

— Дивіться, які купи! Що це таке? Хіба так має бути? То що, ВАШІ МАМИ будуть тут прибирати?

Юніори посміхаються. Бубу демонстративно ходить і підбирає шматки стрічки, аж поки не назбирує повні пригорщі. Тоді піднімає їх до стелі, наче новонароджену дитину, зустрічається поглядом з новачком, посміхається і пояснює:

— Прибирати тут буде Ама-а-атова мама, чуваки!

Шматки стрічки завмирають на секунду в повітрі, а тоді, ніби маленькі гострі снаряди, сипляться на хлопця в кутку. Теплий подих черкає Аматове вухо, коли Бубу наказує:

— Зроби послугу, черв’як, поклич маму. Тут просто купи сміття.

Роздягальня порожніє за десять секунд, коли Бенґт кричить: «ПОРА!!!». Кевін трохи затримується. Минає Амата, який на колінах згрібає шматки стрічки, закусивши нижню губу.

— Це просто жарт, — каже Кевін, без жодного натяку на співчуття.

— Звичайно. Просто жарт, — тихо повторює Амат.

— А ти… знаєш Майю… чи як? — кидає Кевін уже в дверях, наче щойно про це подумав.

Амат піднімає погляд. У цьому сезоні він бачив кожне тренування юніорів. Кевін не буде просто так про щось думати. Усе, що він робить, продумано і сплановано.

— Так, — бурмоче Амат.

— У неї є хлопець?

Відповідь затримується. Кевін нетерпляче стукає ключкою по підлозі. Амат довго дивиться на свої руки, а тоді неохоче ледь хитає головою — кілька сантиметрів з боку на бік. Кевін задоволено киває і йде на арену. Амат так і стоїть, закусивши нижню губу, тяжко вдихає носом повітря, кидає стрічку до смітника і поправляє захист. Останнє, на чому спиняється його погляд на стіні роздягальні, — сім слів, написаних напівстертим олівцем на пожовклому зіжмаканому аркуші: «Кому багато дається, від того багато очікують».

Амат підходить до команди юніорів у центрі кола. Там зображений великий розлючений ведмідь — символ клубу: сила, ставність, страх. Амат на кризі найменший, так було завжди: від восьмирічного віку всі казали, що він не пройде на наступний рівень, що він недостатньо міцний, недостатньо сильний, недостатньо великий. Тепер він озирається навколо, завтра ця команда грає у півфіналі, вона належить до четвірки найкращих команд юніорів у цілій країні. І він разом з ними тут. Амат дивиться на Люта, Бубу, Бенґта і Давіда, на Беньї і Кевіна, і вирішує показати їм, що він уміє грати. Навіть якщо це вартуватиме йому життя.

Нема майже нічого на світі, що може змусити Петера так погано почуватися, як хокей. Абсурдно, але крім хокею майже нічого не може настільки ж його ощасливити. Петер знов і знов обдумує ситуацію, в якій опинився, аж поки в кабінеті не закінчується кисень. Коли від зневіри й нудоти стає нестерпно, він виходить на трибуну. Там йому краще думається, він сидить собі, уявно відбиваючи поглядом м’ячик угору і вниз об бетон, і навіть не помічає, як починається тренування команди юніорів.

Суне виходить зі свого кабінету взяти кави й дорогою назад бачить Петера, який самотньо сидить на трибуні. Суне знає, що спортивний директор уже став дорослим чоловіком, але старому тренеру складно перестати бачити хлопчаків у своїх гравцях.

Суне ніколи не говорив Петеру, що любить його. Про це складно говорити як рідним батькам, так і тим, хто став дитині по-батьківськи рідним. Суне знає, як Петер боїться всіх розчарувати. Усі чоловіки мають страхи, які владні над ними, і найбільший Петерів страх — що він недостатньо добрий у всьому. Недостатньо добрий батько, недостатньо добрий чоловік, недостатньо добрий спортивний директор. Петер втратив батьків і свою першу дитину, щоранку він до смерті боїться втратити Міру, Майю і Лео. Він не витримає страху ще й через те, що може втратити свій клуб.

Суне бачить, як Петер нарешті піднімає голову і спостерігає за юніорами на кризі. Спочатку неуважно — він настільки звик бачити тренування цієї команди, що просто бездумно перераховує гравців. Суне залишається стояти в тіні, просто аби впіймати вираз Петерового обличчя, коли він зачепиться за гачок.

Упродовж десяти років Петер формував цю команду хлопців, він знає кожного на ім’я, йому відомі імена їхніх батьків. Він відзначає про себе кожного гравця, перевіряючи, чи нікого не бракує, чи хтось не має травми, але, здається, усі на місці, їх навіть на одного більше. Петер перелічує ще раз. Цього не може бути. Але тоді він бачить Амата. Найнижчий і найлегший з усіх, спорядження знову завелике на нього, як і в ковзанярській школі. Петер витріщається на малого. А тоді заходиться реготом.

Петер уже стільки разів чув, що цьому хлопцеві варто закінчувати гру, що в нього немає жодного шансу, і ось він на льоду. Ніхто так тяжко не боровся за цей шанс, як Амат, і він отримав його від Давіда саме сьогодні. Звичайна у своїй простоті мрія, а сьогодні Петер потребував мрії.

Після побаченого Суне киває задоволено і, разом з тим, зі смутком. Повертається до свого кабінету, замикає двері. Увечері він проведе одне з останніх тренувань основної команди; коли сезон закінчиться, він піде додому і в глибині душі бажатиме того, чого усі ми бажаємо, коли доводиться щось покидати: щоб усе загорілося. Щоб без нас нічого не працювало. Щоб ми були незамінні. Але нічого не станеться, льодова арена далі стоятиме на своєму місці, і клуб житиме далі.

Амат поправляє шолом і в’їжджає прямісінько в гущу поєдинку, його силою збивають на лід, але він умить піднімається. Знову збивають з ніг, і знову він піднімається. Петер відхиляється на кріслі й усміхається на всі зуби — за словами Міри, так буває лише тоді, коли він поринає у сон після двох гарячих канапок із сиром і половини келиха червоного вина. Він дозволяє собі ще п’ятнадцять хвилин, а тоді повертається до кабінету. На серці йому полегшало.

Фатіма стоїть у