Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Хто ти, синоньку? Царевич? – І сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. – Скажи, голубе! І мій син був би такий… – майже зойкнула і урвала.

Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів – і замкнувся. Нехай каже далі, – думав, – може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш «пройдисвітом» докоряли, а більше не знає він нічого.

І він ні словом не обзивається.

– Байка! – сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.

– І не звідси ти родом по родичах, – говорить стара далі, – а здалека… здалека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? І два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? – питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. – Хто ти?

Він мовчить. А вона і собі умовкла. Їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі…

І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке… О! ті очі… ті очі, що вона вже десь бачила!

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! – скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

– Не люби, синоньку, чорні очі, – обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. – Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибають. Люби такі, як твої, буде доля ясна. Або пожди, – додала нараз і задумалась. – Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток і дорога. Далека, широка дорога. А ти з весіллям у думці – і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? – спитала нараз зимно і дивиться проникливо на нього. – Не люби двох, сину, – знов остерігає, – розколеш долю свою, – і тут урвала. – Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих… А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але… – і не доказала. – Так, доста на перший раз. Іди, – докінчила якось сумно. Ї сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв гроші і кинув ними гордо старій жінці під ноги.

Вона не дивиться на гроші, а схиляється перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

– Не хочу я твоїх грошей, синоньку, – каже, – а позволь що інше. Ось позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Такий був би мій син, як ти, якби був жив. Білий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. – І сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зіп’ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей – і пустила. – Іди, синку, може, не побачимось більше…

– Приходіть до мене на весілля, мамцю! – відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати…

В Мавриній хатині тихо.

Хто оцей хлопець?

В своїм селі, он там надолині, вона знала всіх. Тож знала, що він не з її села. Вхопилася в своїй самоті за голову. Боже, який він красний і який… якийсь такий… От, і скільки грошей їй лишив. Видко, багатирський син. І з чимось, що не було ні радістю, ні смутком, а що, проте, розпирало її груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хаті. Вийшла.

Надворі устав дощ, і з кітлів та яруг між горами, як і з лісів, клубилися мряки. Здіймаючись, волічуться сивими хмарами, а все шпилями понад ліси, межи верхами столітніх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна другу, тужливо спішучи десь в далечину.

Маврі тужно.

Тужно і сумно.

Прийшов хлопець, мов місяць зійшов в її хаті, і важкий смуток викликав у душі. Чого їй тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, – вмовляє себе. – А вона бідна циганка. І сама на всю гору, на весь ліс, сама й сама. З ніким не зв’язана, нікого не має, нікому не потрібна. Чого їй по нім тужно? Чи побачить його ще? Просив на весілля. З ким в нього весілля? В якім селі живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвідається. Нараз стрілила їй одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць?

Але ні. Гриць ще не посилав до Тетяни старостів. Бодай досі Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповідала дівчина, і на чорнім коні від’їхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч він і не Гриць, а вона піде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Ті очі… ті очі… що аж в ліс в її самоту приволіклися за нею звідкись.

Довкола… тиша… тиша…

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Проте йде шум лісом… щось говорить.

Хутко з’їжджає Гриць білою стежкою з гори. От-от вже завидніє межи деревами долина. Вже не буде довго білою стежкою їхати. А все думає про стрічу з самітною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неї назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч і ніколи його в житті не бачила, а душу його відразу мов теплим шовком оповила. І хоч не вірив би він ворожці, бо вони всі туманять, але їй одній вірить. Найбільше боліла його майже несвідомо її покора перед ним. Чому корилася заєдно? Не була ж йому нічого винна і не провинилася нічим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєї душі йому під ноги устелила… Як той дід Андронаті, що завше був такий добрий до нього віддавна вже і хіба просив не забувати про нього. Він розкаже колись дідові про ворожку Мавру, і нехай до неї піде. Може, добре буде, як обоє стрінуться.

«Царевичу ти мій красний! – дзвенить йому її пестливий покірний голос заєдно в пам’яті. – Голубе мій синьоокий!..»

Так