Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Дід кивнув до дівчини головою і, не промовивши до неї більше ані словечка, відвернувся і пішов. Настка й собі погнала назад до хати, взялася за роботу і при ній співає…
* * *Було три-чотири неділі перед другою осінньою Богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусіднє село за справунками і пустився на своїм коні сим разом через гору Чабанищо і саме білою стежкою. Було вже добрих кілька неділь, як не виїздив сюди до Тетяни. Раз – не було досі якось коли, бо батько, мов залізом, держав при роботі, а по-друге – він боявся Настуні. Помимо всеї своєї доброти і поблажливості, відколи про його любов з Тетяною дізналася, – була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубівною бачився…
Їдучи тепер отак крок за кроком, він роздумував про дівчат.
Як воно скінчиться?
Настку мусить брати, вже й посватав її. Що з Тетяною буде, він ще сам не знає. Дедалі по другій Богородиці його весілля з Насткою. А вона ще нічого не знає, старостів вижидає.
Вже давно її бачив.
Щоправда, він кілька раз виїздить сюди потайки, та якось так останнім часом складалося, що коли вона виходила в ліс – він був при роботі. Коли ж знов виїздив він у неділю крадьком проти неї, мати її в хаті потрібувала, вона не приходила. От і розминалися поволі їх дороги, дарма що любилися. Та Господь знає, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. І яка вже мила! Та дарма…
Але бачитися – вони побачаться, хоч Настка і противна тому. Одначе тим, що він дав слово Настці до неї більше ніколи не виходити, він не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити можна. Настку ж він бере, а Тетяна?
Тетяна? – повторив, допитуючись, якийсь внутрішній голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут і вмовк.
Що він з нею зробить?
Дві сватати годі. Нехай тепер зроблять обі лад між собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду знає, вона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить. Убити не уб’є її… Що він тут поможе? Здійме бучу? Дівчата всі однакові, до лиха причиняються, а відтак плачуть і голови засушують.
Що йому з них?
Добре, може? Гриць, споважнівши, зітхнув.
Яке його добро? Що двох нараз любить? Стільки його добра, що з Туркинею був у лісі, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка, стала між них, і все мов закам’яніло – настав кінець. І добра Настка, і щира для нього, ліпшої він не знає… І не те щоб вже немила йому стала, а він полюбив Туркиню. Ні, Дубівна в душу влізла, і забути не годен…
Але тепер що він з нею зробить?
З матір’ю її?
Іваниха Дубиха не жартує.
Коби хоч де побачитися, наборзі[297] до себе всміхнутися, легше стало б серцю, що б вже там і не було – а так…
А далі?
Що далі? – спитав себе і не знаходив відповіді.
Далі… якось воно вже буде, – казала мудра Настка. – Вона красна і багачка, віддасться і без тебе. Що тобі журитися?
І справді.
Що йому журитися?
І в дівчат є розум. Нехай журяться самі. І вони любили. Тетяна також любила.
Чого тепер сховалася? Дізналася про його весілля з Насткою?
Може, й дізналася…
Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
І їдучи отак, роздумуючи над собою і дівчатами та минаючи знайомі місця около білої стежки, роззирається він тепер то вліво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з «Білим каменем», де також з нею стрічався.
І чомусь сподівається він, що звідкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усміхнена, заквітчана в червоні свої цвіти, і скаже, як звичайно: «То – я».
Одначе, хоч і як він роззирається, хоч і як бажає його серце спокою «з нею», «вона» не виходить. Не виходить, і не чути її голосу.
І зітхає скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток; та хто саме тут винен? Він один лише?
Обоє винні…
Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досі… хоч раз один ще… Раз…
– Тур-кине! – майже не стямився він, як крикнув. «Туркине!» – перебігло таким відгомоном по противній залісненій стороні гори і умліло.
– Ти тут? – пігнав з неописаною тугою в голосі, як перше, покликом… і ждав.
«Тут», – відбилося лише слабо його власним голосом, відгомоном і стало тихо… Скільки не надслухував він з усіх сторін якого шелесту, скільки не прагнув його, ніщо не ворушилося…
Гриць запав в задуму – і не ждав більше.
Знав. Тепер вже не побачить її.
Мусила розвідатися, що він посватав другу, і не виходить, плаче…
. . . .Їдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамітно над ним затягнулося хмарами. Далі заколисав холодний вітер деревиною, загриміло зловіще, а по недовгім часі почало і блискати. Раз по раз і так сильно, що чорний кінь Гриця, здичівши від того, почав ставати дуба.
«Недобре віщує оце звірина своїм неспокоєм», – думає Гриць і починає оглядатися.
На небі недобре. Чорні густі хмари.
В лісі темніє чимраз більше, а далі він чує великі краплі дощу на собі. Зразу поодинокі, а відтак чимраз густіші і сильніші. Він підганяє коня, той рветься сильним кроком вперед, білою стежкою вгору, а тим часом тріскучі громи потрясають цілою горою Чабаницею, ніби котяться почерез усі інші і, десь спиняючись, умлівають.
Дощ, здається, ллється подвійно на Гриця. Раз, як здавалося, з розірваної хмари, а по-друге, з смерек. Ідучи скоро, роззирається він за місцем, де би хоч хвилину сховатися від дощу та заспокоїти коня, що, переполоханий блискавицями та громами, стратив спокійний крок. Вузька біла стежка, що обвивала Чабаницю і доходила до
