Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Небезпечно було отак їхати саме над пропастю на полохливім коні. Гриць зсів з коня, веде його за собою і оглядається.
В пропасті-ярі шумить і кипить вдвоє побільшений зливою розбішений потік, пориває з собою все, на що наткнеться, і гонить.
Десь-не-десь котиться з гори дрібне каміння, вирите силою дощу, і никне в долині в воді…
Нараз Гриць спинюється.
На горбку зі сторони, що його гора ніби висадила з себе, ослоненім цілком густим віттям смерек, що тут розрослися, стоїть, а радше заховалась під ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.
Біла стежка, що нею їде Гриць, біжить і попри неї. І хоч саме вона не спиняється коло дверей хати, але тягнеться далі, може, і вниз Чабаниці – обвиваючи її заєдно, він не знає – вона все-таки дає собою якийсь захист.
Стоїть хатина, ніби ще й схиляється над пропастю, і показує з одної сторони викривлене віконце, з другої такі самі криві двері.
Вмить Гриць рішається.
Отут він поступить. Пережде тучу, що неначе пеклом розкипілася над лісом, горою, а потім поїде далі.
Як загадав, так і робить. Стає перед дверми, прив’язує коня під хатою, зі сторони, де не йде так дощ, а сам іде до дверей.
Тут він – ростом високий – схиляється, бо двері хатини низькі і, скривившись набік, ледве годні рослого чоловіка приймити.
Та тут він аж жахнувся.
Саме в хвилі, як отворив двері знадвору, отворив їх хтось зсередини, і, поки він добре опам’ятався, опинилася проти нього, мов з землі виринула, якась стара циганка. Сива, патлата, з чорними блискучими очима, і усміхнулася.
– Ходи, синку, ходи, – впрошувала вимушеним сміхом, за котрим крився потайний ляк і непевність. – Ходи досередини. Я вже далі рік, як вижидаю тебе. Карта сповістила. – І, уступаючи йому з дороги, притискається до чорної закуреної стіни, щоб дати йому місця вступити.
Гриць, побачивши нараз так несподівано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався в першій хвилі. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах якої відбивався якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив сміліше, ближче.
Трохи диму з печі вдарило його немило в лице по свіжім лісовім воздусі. Він постояв схилений хвильку і розглядався. Ніколи ще не доїздив аж до сеї хатини, хоч скільки стрічався з Тетяною в лісі. Аж сьогодні в тучу завело його впрост сюди! Яка нужда, які злидні! Трохи барвного старого лахміття, дві циганські торби, палиця… Якась скринчина, привалена свіжим зіллям; далі, на старім, майже порожнім, закуренім миснику кавалок хліба, на жердці під стелею стара червона хустка, яких тутешніми селами не бачиш, коло того кілька вінків сушених грибів, під піччю лавка, на печі чорний, як циганське волосся, кіт, ще вище на комині – чорний освоєнний ворон з грубим дзюбом і блискучими очима – от і все.
– Сідай, синку, у бідної циганки, сідай! – припрошує Мавра, до котрої поступив оце Гриць. – Сідай, не гордуй. От я, бідна, сама на цілий ліс, і людська нога лиш рідко заблуджує до мене. Живу, як бачиш, як Бог дає. Дадуть що добрі люди, маю. Не дадуть, то і з корінців живу, як і всі наші бідні цигани. От так. Сідай.
Гриць сідає мовчки і все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до землі хилиться, пригадуючи йому собою тим старого Андронаті. Відтак за хвилину встає і визирає крізь вмащене в стіну скло, що представляє з сеї сторони віконце.
– Нічо, нічо, – вспокоювала Мавра, – дощ ще паде. Посидь трошки і в бідної циганки. Ади, я сама-саміська на цілу гору, на цілий ліс. Як іде хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як ні – то ні. Посидь, синку, – говорила жваво і все дивилася пильно йому в очі. А самі ж її очі аж вдвоє поблищались. – Давно не бачила я такого красного царевича, як ти, – каже і знов кланяється покірно, як перше. – Давно, давно, – і зітхнула.
– Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вміє ворожити і на зіллі знається? – спитав нараз Гриць, не спускаючи й собі очей з циганки.
– Або я знаю? Циганів багато на світі, – відповіла Мавра. – Але ворожити я також умію, ще й як! Що б і не загадала я, все розвідаюся. Кажу: ще й як! Так само і на зіллі знаюсь. Треба тобі якого? – допитувалася підхлібно. – Від доброго чи злого? Га-й, га-й! – заспівала своїм способом. – Га-й, га-й! – і все дивиться пильно на молодого хлопця.
Грицеві стало ніяково від тих великих чорних очей, переповнених сумом, що неначе не мали тепер іншої точки опори в хаті, як його лице. Ніби упиваються ним.
– Але-бо я чув, – почав знов Гриць, – що то має ота ворожка бути, що тут не все проживає і місце міняє. А ти, бачу, й хату маєш.
Мавра перелякалася.
– Ні, синоньку, – впевняла, – то я ота ворожка, про яку ти чув. Іншої на всі села в окрузі нема. Ой нема, нема, нема такої нещасливої, як Мавра, що свій вік молодий запропастила на чужині, хора, без пам’яті очутилася в лісі і осталася на ласку добрих людей.
І, сказавши се, розплакалася…
Гриця почала циганка цікавити.
Надворі цідило без перерви, громи все ще котилися, грозили, і про дальшу дорогу годі було йому думати.
– Як запропастила ти свій вік? – спитав і став набивати люльку, причім подав і циганці одробину тютюну, а та його жадібно вхопила і таки зараз і свою люльку вибрала з-під комина і попелу.
– Запропастила, синочку, запропастила, – почала і, наложивши люльку, закурила.
– От як дивлюсь на тебе, – почала, – то і плакати, і сміятися хочу. Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловіком про своє горе, бо рідко хто до мене заходить. І хто хоче слухати бідну циганку?.. Кинуть, мов голодній собаці, хліба або подадуть мучечки, а там знов одробину грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з хати не потягнула. А я, синку, – говорила гірко, – хоч би й потягнула що, то – ади, яка я бідна, яка опущена. Хто заробить на мене? Мій кіт? – спитала, вказавши на свого чорного приятеля. – Він не заробить. Але якби не мій гріх, то я б ще й донині була при чоловіці. Мій чоловік, синку, був начальником циганів. Раду – звався він. А мій тато заробляв скрипкою на хліб. Я лиш одна дитина в них була.
Мавра почала знов плакати.
– А моя мама, синку, моя мама, – впевняла, – як знала вона ззамолоду гуляти! – і при тих словах захитала головою, ніби з самого подиву. – І
