Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Е, діду, – опирається Настка і сміється з дідової недовірливості. – Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м’який. То й вірте!

– Отже, в чім річ? – питає вже дід і сам цікаво. – Чи зіллячка вам якого треба? При собі не маю. Треба ще збирати.

– Е, ні. Не зіллячка, дідуню, – заперечує Настка, – лише розуму вашого старого і такого слова.

– Сло-ва? Ага! – сказав дід протягло з чудуванням.

– Слова, діду, і розуму…

– Кажи ж, най знаю.

– Діду, – починає наново Настка і глибоко віддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. – Діду, – і її голос затремтів, уста не складаються. – Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за «Білим каменем», живе одна млинарка-вдовиця, на ім’я Іваниха Дубиха. Іваниха Дубиха сама богомільна. В селі перша багачка, для бідних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неї є дочка. Одна-одніська, діду, пещена, як та птаха, і звуть її люди Туркинею.

– А-г-га! – сказав дід протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк і ждав.

– Оця Туркиня, діду, як у селі її звуть, вона чарівниця і прикувала Гриця. Мабуть, лихим зіллям серце відібрала, чорними бровами в дорозі нам стала. Старости в мене були, і ми вже по слові, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обіймає, Туркиню любить; мене він цілує, за нею сумує. Не може її забути, все вона йому сниться, все в червоних цвітах, з ніжними словами. Рятуй, діду, – благала далі дівчина, складаючи руки, мов до мольби. – Ти ж Грицуня знаєш, в нього м’яке серце, буде колибатися між нами обома. Буде гірко жити йому й мені. А все через неї, через чорні брови, через лихе зілля, через її намови. – І з тими словами Настка вмовкла, ніби стоячки умлівши, а дід задумався.

– Кажеш – дуже гарна? – питає по якійсь хвилині.

– Гарна, мов сама княгиня. Чорні брови має, каже Гриць… Очима манить, як та зірка ясна, а цвітом починяє. Що я, діду, вдію? Рятуй!

– І багачка – кажеш?

– На все село – кажуть.

– А – мати богомільна?

– Як сама черниця.

– Для бідних милосердна?

– Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та пані.

– А донька починяє? – питав дід недовірчиво.

– Бровами, і зіллям, і червоним цвітом, яким усе строїться, до себе приковує… О діду! – додала майже з розпучливим зойком дівчина. – Рятуй!

– Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? – питає знов дід і задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї білої Настки, шкода і Грицуня, щоб двоїв душу. От і його Мавра двох так полюбила, а на самім останку – долю погубила.

Дід зітхнув і, здавалося, ще більше на палицю похилився.

– Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зілля не маю, не годен збирати. Хіба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубівну відверну, інакше не годен, старість не вспіває… Коби мені Мавра…

Настка оживилася. Голубі її, як небо, і звичайно щирі, веселі очі замиготіли нараз якимось чудно зеленявим блиском, і вона обізвалася:

– Я вас навчу, діду. Я вже придумала, як її перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможіть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись – за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу… а як не поможе… знаю, куди піду… На горі Чабаниці живе одна ворожка; знає на все раду… До неї я піду. А вперед ідіть ви, словом погрозіть. Підете, діду? – просить.

Дід надумувався.

– А запросиш діда на весілля? – поторгувався трохи, а сам думками заєдно коло Гриця…

– Ой дідуню, приходіть! – кликнула дівчина врадувано. – Лиш перекажіть мої слова Дубівні, добре її злякайте, а сказавши моє, і від себе полайте..

– Так кажи, голубко, – обізвався дід. – Для Грицевого щастя піду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокій!

– Так, дідуню, – підхопила Настка і повторила: – Раз най має Гриць спокій!..

– Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, – почав знов дід.

Настка випросталася, відітхнула глибоко і почала:

– Відшукай, діду, Дубівну, проси милостині і, поблагословивши, таке їй скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі; що ти починаєш злим цвітом і словом; що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею він звінчається.

Що ти хоч від нього, прекрасна Дубівна? Щоб молоду покинув, до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує.

Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш з смутком, як те марево.

І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців знайдеш і без Гриця. Молода Грицева, – знай, – на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив, тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме, заким доведеться старостів післати, тебе посватати.

І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої молодої, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.

Чорними бровами ніби чудувалася, а з другої сторінки розум відбирала. Червоненьким маком ніби ти строїлася, а з другої сторінки до себе манила. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала…

Тепер спам’ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. До тебе вже не вийде більше і не жди, хіба що його побачиш де на чорнім коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбирала.

Та Гриць, як я кажу, давно Настку має, на тебе, Туркине, і гадки не має. Перестав любити тебе, чарівнице, і не буде більше до тебе ходити. Попрощайся з ним…»

Так, діду, – закінчила, мов змолола, Настка і, зупинившися, зітхнула, неначе скинула тягар з душі. І відвернулася.

Дід стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врешті обізвався:

– Ліпше тепер, як запізно. – Та згадавши нараз і Мавру, він аж посмутнів. По хвилині дальшої задуми додав: – Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третій заповіді, щоб не мала відьма часу весілля спиняти. Чорні брови здавна лихо все кували, і як хто не знає проти них ліку, той і в них пропаде, як в самій глибині. Слава Богу, донько, що ти синьоока, лиха не коїш, добром розсіваєш. Я їй перекажу всі твої слова, та ще й від себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде своєю дорогою,