Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Основна робота над повістю припадає на грудень 1899 – квітень 1901 pp.
Уперше опублікована повість «Земля» у «Літературно-науковому віснику» за 1902 рік. Того ж року вона вийшла окремим виданням.
Пізніше Ольга Кобилянська розпочала працювати над продовженням повісті – її другою частиною. Як зізнавалася сама письменниця, у 1905—1907 pp. вона планувала написати другу й останню частину «Землі», бо «життя само дало мені до того матеріал». Ще раз повертається до свого задуму О. Кобилянська у 20-х роках XX ст.
Однак друга частина повісті так і не була написана, збереглися лише окремі епізоди і підготовчі матеріали до неї. Те нове, що дало саме життя, стосувалося подальшої долі Сави Жижіана, якому земля, здобута кров'ю, не приносить щастя. Виглядає, що Кобилянська планувала ускладнити характер Сави – він не знаходить душі, до якої б хотів притулитися, готовий повернути землю назад, шукає чогось іншого, ніж те, що має, між тим як Рахіра стає його ворогом. Можна припустити, що письменниця переглядає також ту ідею розриву з землею, яку в першій частині вона накреслює для сина Анни та Петра, який іде до міста вчитися. Тепер Кобилянська картає того, хто пішов від землі, бо «вона дає гострі очі», і закликає «сторожити за землею нашими мужицькими очима, що вигострилися з діда-прадіда нею і стали такими, яких їй, мамці нашій, треба». Той же, хто відмовляється від землі, лише «зависає» у повітрі.
Відомо, що Сава Жижіан – прототип Сави Федорчука у повісті «Земля» – виїхав до Америки на заробітки і не повернувся додому.
«У неділю рано зілля копала…»
Повість датується квітнем 1908 року і була вперше надрукована в «Літературно-науковому віснику» у 1909 році. Того ж року вийшла окремим виданням у Києві як відбиток із журналу.
До написання повісті спонукав О. Кобилянську болгарський письменник Петко Тодоров, з яким вона зустрілася у 1903 році. Π Τοдоров відомий як письменник-неоромантик, який широко використовував мотиви народної творчості – легенди, казки, – підкреслюючи особливу роль народних джерел з огляду на їхню «правдивість» і «поетичність».
Про своїх персонажів повісті О. Кобилянська говорила, що це «типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія». Хоча повість написана на сюжет відомої пісні, так само, як і драма М. Старицького, Кобилянська підкреслювала в листі до своєї товаришки Лесі Українки, що обробляє тему пісні «Ой не ходи, Грицю» «цілком, цілком інакше» – «далеко обширніше, та по правді кажучи, між нами, "тонше"».
Кобилянська дуже хотіла побачити свою повість переробленою для постановки на сцені – як драму або як оперу, з циганами і «чорнобривою» Туркинею. При цьому вона вірила, що така п'єса могла б бути прибутковою і успішною.
Кобилянська звернулася до Лесі Українки з проханням допомогти переробити повість для інсценізації і при цьому пояснювала свою основну ідею твору – що Тетяна отруює Гриця свідомо, а саме «вона ж в повісті троїть в божевіллі з тою гадкою, що то вона не його, а само лиш лихо троїть, що спонукало його двох кохати. Значить, під кожним варунком не з пімсти, а в думці, що то якесь лихо в нім сховалося. (В вищім значенні слова – слабкий похитливий характер)». Леся Українка не встигла здійснити обіцяне і підготувала лише план п'єси.
Тамара ГУНДОРОВА
