Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої білої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.

Чорними бровами ніби ти строїлася, а з другої сторінки душу в нім двоїла. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала…

Тепер спам’ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе більше і не жди, хіба що побачиш на чорнім де коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбивала.

А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розійдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порізнила. Серце відібрала, душу роздвоїла – нечистою силою в горі утопила…»

– Так.

– Я, дід, всьому свідок. Перекажи, донько, оце тій Туркині, як її добре знаєш, що Гриць іншу має. На весілля просить, і я там іду. – І з тими словами дід скінчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.

– Я, діду… Туркиня, – зойкнула і, обнявши його коліна, вмовкла, мов умліла.

Дід стрепенувся.

– Справді-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубівна, то, може, не був би тобі все переказував. І мав тебе за Дубівну, і не вірив. Але добре розповіли про тебе тії, що тебе знають. Подибав навіть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, – жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дід тобі зле віддячився. Але я не винен. Я нічого не знав. Настка розповіла, а їй він сказав. Двох він вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицеві. Ні чорними бровами, ні червоним цвітом, ні солодким словом… ні… сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти знаєш, лиха накоїла. Тому і просили переказати оце тобі. Раз най має Гриць спокій!

– Ні, татку, – обізвалася врешті Тетяна, звертаючи до старого своє побіліле, мов замертвіле, лице, стискаючи з невимовним жалем його коліна. – Ні, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила… О, о, о! Ні, татку, ні, – майже стогне, молить, – се не може бути, що другу він бере, не може бути! – майже скричала і знов голову до ніг його схиляє, розпучливо їх стискає.

Дід здвигнув плечима.

– Не знаю, донько, – відповів сухо. – Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.

– О, о, о! – простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. – О, о, о!..

– Так, донько, – потвердив дід. – Се все правда, що переказує синьоока Настка. А мене самого Гриць на весілля просив, і я до них іду.

– Ні, татку! – кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. – Ні, татку, не кажіть сього. Се не може бути… Ми ще ось… недавно тут у лісі, – захлипала, – стрічались, – і при тих словах вона мов гине, гасне. – І він… ще цілував. Се не може бути, неправда; він другу не бере… він мене любить. Я не починила!.. – крикнула з розпукою. – Я лише любила, любила, татку! Ми собі по слові, і заки сніг упаде, буду в його хаті. Татку!! він мене любить. О… тут… в лісі… стільки разів, – хлипала, – в лісі… – І знов мов умліває.

Старий зареготався.

– Кажеш – любить тебе? – спитав.

Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. – О, любить, татку добрий, любить! – впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. – Мене одну любить, мене одну на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки сніг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! – крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.

Дід підвів її.

– Не будеш, Туркине! – кликнув твердо. – В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них іду. Встань, спам’ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха – інакше побачиш!.. – І з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п’ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.

– Іди ти!! – крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. – Ти! – із тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. – Іди – ти!! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! – крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і – розреготалася. – Грицю, я тут!

В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрозив вдруге п’ястуком і бичем.

– Гай, гай! – крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. – От що, чарівниця-відьма, – додав, – сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.

– Неправда, він мене любить! – кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.

– Тільки й твого! – кликнув на те дід і заллявся при тих словах гірким поганим сміхом. – Тільки й твого. Так, як його батько любив колись його матір, – додав з неописаною ненавистю. – Тільки й твого!

Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.

– Іди ти! – крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. – Іди! – повторила, – кинься там – і більше не вертай!

Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотів її вдарити.

Але її вже не було – зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зачув він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх…

Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.

– Мамо! – скричала погаслим чужим голосом. – Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! – кличе, не даючи матері опам’ятатися з своїх слів, і термосить її, не