Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.

– Що за Гриць? – пішло глухе питання.

– Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такий! В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Гриць, мамо! – і розреготалася.

Стара підвелась важко.

– Так? – спитала, а потім додала: – Тобі він казав цвіту папороті шукати? – І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз в житті.

– Мамо!! – пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. – Мамо!

– Ти одна в мене була, – відповіла мати. – Одна на всім світі…

– Мамо!!

Дубиха не відповіла більше…

Тетяна впала на коліна перед нею… сповідалася…

Годину пізніше Тетяна знов у лісі.

Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро!! – товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. – Мавро!!» Аж і опинилася.

Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.

– Доньцю, – каже, – доньцю, яка в вас пригода?

– Мавро! – лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.

В очах старої щось лиховісно блисло.

– Він? – спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.

– Бере другу. Зрадив мене! – вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.

– Бачиш? А ти гадала, донько, – обізвалася Мавра, – що він буде тебе завше любити?

– О Мавро! – визойкнула Тетяна. – Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер…

Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини.

– Та-ак? – цідить злобно. – Голубив, цілував?

– Голубив, цілував… ще останній раз з коня, по тучі… о… так щиро…

– По тучі? – дивується стара. – То він? – І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: – Боже, Боже!! – а потім, спам’ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: – То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?

– О, о, о! Мавро! – простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: – Я збожеволію!

– Ні, доньцю, не збожеволієш, – успокоювала Мавра, – і я не збожеволіла. Ади, – тягнула спокійно, – як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! – аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. – Не здурієш.

– А я збожеволію, Мавро, – впевняла глухо Тетяна. – Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?

Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:

– Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?

– Старий якийсь циган, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, – і тут розповіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.

– А він звідки знав? – спитала незвичайно зацікавлена Мавра.

– Грицева молода сама переказувала оце ним до мене.

Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала:

– Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати – а де мати проклене, там нема щастя.

Тетяна мовчала, вже не ворухалася.

– Я попробую ще його назад навернути, – обізвалася по новій задумі Мавра успокоюючим голосом.

На ті слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.

– Щоб ти не посміла! – кликнула і, випрямившись в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. – Я не одурила, – говорила погаслим голосом, – двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, – говорила з побілілими устами далі, – його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш!

– То й маєш за свою вірність, – боронилась уражено Мавра роздразненим голосом.

– Маю, – відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.

– Він одружиться, буде ґазда на все село – а ти?

Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз більше блідла.

– Він одружиться, буде ґазда на все село – а ти? – повторила Мавра все ще роздразненим голосом.

Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі!!! Як вона дивилася… дивлячись, благала, молила, відтак відповіла:

– Буду Тетяною – чим мала б бути? – із тим, як камінь, умовкла.

Мавра не зрозуміла її.

– І що йому зробиш?

– А ти що зробила, Мавро? – майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.

Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:

– Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?

Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.

– Ти, Мавро, – сказала твердо, – ти покорилася. Годна була.

– А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.

– Він мене не візьме. Ніколи не візьме, – обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.

– Пропало твоє щастя… пропала твоя доля, – почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.

– Ов-ва!! – відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати…

Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.

– Прийди за два дні знов, – кликнула. – Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов…

Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей…

Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п’ястуком в голову. «Се він, отже, той Гриць, царевич мій – він! Він, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой Господи, – забідкалася. – Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він! Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остерегла».

– Тетяно, серце моє! – простогнала вголос. – Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? – говорила далі. – Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала… а тепер… – із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, – буду молити. – Не губи Тетяни. Яїї вибавила. Я її виголубила. Чим не