Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Поліна щойно стала навколішки, щоб напоїти свого пса водою в Догз-Барі якогось винахідливого комерсанта. Ми сунемо далі. Юлія вся заглибилась у свої думки й ні на що не реагувала, аж поки задзвонив селищний годинник. Афіші обіцяють, що з’являється легіон чоловічків, які відбивають час, беркицають і награють щогодини різні мелодії. Ми занадто далеко, щоб побачити це видовище. Доведеться придбати поштову картку або задовольнитися відео в інтернеті. Юлія вже не звертає уваги на гурти сарн, вирізаних зі стовбурів, свідчення конкурсу різьбярів по дереву. Ось троє з них зібралися за столиком для туристів, поряд із розвішаними на мотузці листівками про новаторське використання деревини й гарячого вина.

Наступного тижня ми святкуватимемо 100-у пропозицію роботи для Діпака. «З цього можна сміятися», — сказав наш керівник із профорієнтації, який узагалі ніколи не сміється. Проте у Владіміра є інші тузи в рукавах. Наприклад, на початку весни він приводив до Кастеля трьох колишніх, бо що стосується професії — ніщо не можна порівняти із безпосереднім прикладом. Мета цієї операції, я так думаю, полягала в тому, щоб показати, що ми спроможні інтегруватися в ринок праці, якщо «залучимо шанс» на свій бік. Послуговуватися таким не зовсім доречним у цьому контексті словом, як «шанс», можливо, було не найліпшою ідеєю лінгвіста-аматора.

Спочатку ми слухали Мамуда. Він отримав місце у великій дистрибуції. «Йому можна поаплодувати», — сказав Владімір, підкріпивши слово жестом. Щоб бути точним, наш колега клеїть попередньо надруковані етикетки на запаковані повернення, які відвантажують постачальникам. Іноді він перепаковує речі, але тут є небезпека більша, ніж здається на перший погляд — він показав нам неприємний рубець на вказівному пальці, яким він зачепився об лезо стьожкопускового механізму. Габріела після того, як «певний час була в пошуку», подалася в перукарню, яку тримає її тітка десь на сході країни. Я не слухав її і не аплодував. Фальшива, нічого не варта гра. Третій «наш взірець», Лоран, є зіркою Кастеля, успішний кадр із числа Коал. Його взяли на роботу до книгарні. Не обтрусивши недоїдки з рота, що робили його схожим на вампіра, Лоран окреслив ключові етапи своєї кар’єри відданого стажиста, який поступово влився в постійну команду мережі. Це не були досягнення. Асистент із питань людських ресурсів і дипломований синдикаліст заходилися на два голоси пояснювати йому, що він пересилив себе і подолав негативне уявлення в інших працівників, які були спантеличені тим, що інвалід може робити ту саму роботу, що й вони, та ще й займає місце, яке знагодилося б комусь, хто має родину й іпотеку.

Нонно просунув голову у напіввідчинені двері.

— Ти тут?

Вони обмінялися вітальними жестами, і Лоран узявся розповідати нам, що він трохи згодом став своїм у комерційній службі. На п’ятій фразі Нонно перебив його і спитав, чи книгарня отримала дуже очікувану «Історію полювання з гончаками». Лоран відповів ствердно. А «Гурмани в пошуках»? Тут наш гість підкріпив свою відповідь розправленими плечима, вогнем в очах.

— А «Маленька дичина, велика кухня»?

— Ти смієшся? Ставлю десять проти ста, спочатку зазирни до «Енциклопедії забутих рецептів» Ліхтрайнера і Конрада. Сам лише зміст змусить тебе пошкодувати, що ти не жив за часів Першої імперії.

Ми в цій розмові були зайві. Владімір, як міг, намагався повернутися до об’єднавчих тем. Він ставив перспективному продавцеві книжок багато запитань, які лишалися без відповіді. Тоді він поглянув на годинник і згадав, що на нього чекають в іншому коледжі. Він залишив нас, а нам тільки й лишалося, що слухати, як Нонно й Лоран ставили світовий рекорд у називанні бібліографії. Билися вони затято, ніби на справжніх спортивних змаганнях.

Раптом Б’єро і Гун відстають від гурту й таранять групу туристів, щоб прорватися на гойдалки на експозиційному майданчику за магазином меблів. Вони напинають на себе капелюхи з вітрини. Я заважаю Юлії втрутитися, показуючи їй мережевий магазинчик самообслуговування. Це просто золоте дно. Варто зауважити, ми зголодніли.

Я радо відпочив би на гойдалках бодай кілька секунд, але Юлія робить мені знак поквапитися за нею. Я беру візочка, у який кладу свої милиці. Учепившись у це тимчасове рятівне коло, ми з Поліною ледь рухаємося вздовж полиць, щедро забитих товарами. Величезний вибір усього, що душа забажає, і водночас незмінна стандартизація. А прилавок зі свіжими продуктами — чистий і освітлений, немов операційна. На задньому плані помічаю кошик із здешевленими овочами, пророслими і покрученими.

У цьому магазині, на відміну від багатьох інших, є м’ясний відділ. Добротливий м’ясник обмахується бланками замовлень, зчепленими скріпкою. Він вітає нас нідерландською, а потім англійською. Витирає чоло. Юлія педантично оглядає товар, цікавлячись, передусім, фрикандо чи ковбасками з диким часником, які не можна довести до кондиції без кухні. М’ясник простягає їй брусок вудженого м’яса, який кладе в блискучий червоно-срібний слайсер. Відтинає кілька тоненьких пластин, кладе їх на оброблений сіркою папір і простягає нам через прилавок.

— Беріть, малюки. Якщо мама вам дозволить.

Юлія хитає головою. Молода мама, яка народила інваліда, це звична річ. І депресивна молодша сестричка, це також поширене явище. Є речі, важливіші за правду. Якщо вже цей м’ясник вирішив підгодувати нас, ми цим скористаємося.

— А як ваш сандвіч крок-мадам? Смачний? Ви могли б його для нас підігріти?

— Якщо це порадує вас.

Цей м’ясник щойно отримав ляпас. Ось дивовижний вибір найліпшого м’яса сезону, без жилок, яке зберігалося при ідеальній температурі, і от в нього просять найвульгарніший продукт із його прилавка. Це якби концертних виконавців, вшанованих різними преміями, попросили б вести вечірку в дитячому садочку. Я намагаюся виправити ситуацію і пропоную покласти до нашого візочка два пирога і суху баранячу ковбаску «цього регіону».

Біля полиць із напоями ми беремо мінеральну воду із додаванням цитрини, пакет апельсинового соку, до якого приклеєна соломинка, що вельми стане в пригоді мені, а з косметики беремо прозоре мило, в яке вправлено гілочку шальвії. «Я люблю таке», — виправдовується Юлія, кривлячись, — сандвіч крок-мадам пече їй руки.

Батьки й няньки дітей, які вовтузяться на площі, вітають нас натужними посмішками. Подібно до того, як в осіб із вадами зору розвинені інші чуття, так і ми стали експертами невербальної мови. Навіть Гуну стало не по собі від десятків пар очей, спрямованих на нього. Він обминає замок із гірками у формі підйомного мосту і приєднується до Б’єро, який щойно заліз на гойдалку, щоб з’їсти свій крок-мадам. Гун сідає перед ним. Запізно. Байка про