Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Наші очі призвичаїлися до темряви, і ми не поранилися об кам’янисті стіни. Запах застояної води й моху б’є мені в ніздрі. Є в цьому коктейлі й добра порція хлорки.

— Чух-чух, їде потяг.

— Ідіот, ти мені придавав пальці!

Після тунелю ми проходимо брід. Колоддя край дороги дають зрозуміти, що, як зараз потік води слабкий, це не означає, що він такий самий, коли тануть сніги або падають інтенсивні дощі. Течія води викликає бажання скуштувати її на смак. Одне за одним ми стаємо на коліна, щоб попити з цього джерела, яке виявляється крижаним. Гун намочив свого носовичка і поклав його собі на голову. Торочки звисають, мов зелені дреди.

Юлія гризе нігті. Вона вже тричі змочувала своє обличчя. Вона підходить до Б’єро, який грається з тарілкою.

— Ти вважаєш, я забагато кричу?

— Ага.

— Але...

— Ага.

Юлія обертається до мене. Я обертаюся до Б’єро, бо чую скреготання його запальнички.

Пауза закінчилася. Нам треба далі в дорогу, якщо ми не хочемо ночувати прямо під зорями в місцевості, якої не вловлюють найпотужніші системи геолокації. Тож ми прямуємо до своєї долі в тій самій конфігурації. Я хочу, щоб Гун знизив гучність свого плеєра, щоб можна було чути шум каскадів і спів пташок. І Б’єро починає бурчати, що настала його черга гикати.

Я озираюся. Ми загублені й голодні, брудні й ослаблені, але те, що ми пережили тут, видається мені у сотні разів ціннішим, ніж монотонні вилазки, розроблені для тих, кому на вихідні нікуди піти. Я навіть починаю посміхатися. «Теперішній час — це дар». Так, ми пізнали мить щастя в альпійському антуражі. Уже годину нам не траплялися рекламні щити, які закликали б нас «жити на повну» або «мати два проценти там, де маєш один». Нема закликів «любити своє тіло» або «бути собою». Ніхто не наказує нам відчувати, що ми не просто комахи.

Спокою нема ніде. За пагорбом на нас чекає нове one man show у виконанні Б’єро. На його шляху виник колючий дріт, під яким він хотів пролізти, щоб скоротити шлях. Його безладні рухи, щоб вилізти з тої пастки ще більше ув’язнюють його. Тоді наш товариш імпровізує плавання на сухій поверхні, але не бере до уваги напруження тросів. На наших очах його недешева пухова куртка отримує двадцятисантиметровий поріз.

Юлія риється у своїй сумці. І знаходить там чимало матеріалу для лікування рани. Б’єро із розкудланими бровами може служити наочним прикладом розладнання мови. Юлія намагається його заспокоїти. У відносній тиші лунає олімпійський гімн, в англійському варіанті солодший за барселонський оригінал: Friends for life / Not just a summer or a spring / Amigos para siempre...

Ми рухаємося одне за одним, коли раптом Б’єро розвертається. Юлія намагається зупинити його, але він вислизає, як регбіст і береться швидко підійматися стежкою. До нього саме зараз дійшло, що біля колючого дроту він загубив якесь дорогоцінне каміння. Принаймні так ми це можемо інтерпретувати по звуконаслідуванню, гучність якого зменшується.

У цю мить з’являються двоє велокросників. На них тісні комбінезони, які обтягують і їхню мускулатуру, і певні анатомічні деталі із точністю, яка дещо спантеличує. Я мав би захоплюватися ними, але мене ніколи не заворожувало розпусне напруження. Чепурний фасон цих двох посилає прозорий меседж культу ідеального тіла.

— Егегей! — кричить Юлія. — Якщо ви зустрінете чувака в жовтому з коричневими губами, то перекажіть йому, що ми на нього не чекатимемо.

Один зі спортсменів робить нечіткий знак рукою. Можливо, він занадто засапався, щоб відповідати або не допер фрази нашої керівнички. А вона переходить до дії, кудись ідучи великими кроками. Театрально і недоречно. Бо, щоб її авторитетність спрацювали, треба, принаймні, щоб Б’єро знав, де ми.

І тут на мій значний подив Юлія зупиняється, вагається, а потім рушає тою самою дорогою. Через двадцять кроків вона суне назад.

— Не знаю, де він...

Минає менше п’яти хвилин, як Б’єро наздоганяє нас. Похиливши голову й утупивши очі в стежку, він обходить нас із провокативним мовчанням, на яке Юлія не реагує. Чи вона знала, що він не забіг далеко, чи вирішила вручити нашу долю ельфам, які мешкають у цьому регіоні, і, якщо вони справді такі, як про них розповідають, то вони орієнтують кожного до його місця у світі Божому і земному.

Атмосфера вмить змінилася. Ми увійшли в затінок величезної бетонної огорожі. Рослинний килим, типовий для вологих зон, змінив рододендроновий гай. Звуки, які ми видаємо, набули інших, особливих тональностей. У мене таке враження, ніби я в пральні Кастеля, на стелі якої сонячна фреска. Б’єро розважається, щось вигукуючи, чим доймає Гуна.

Гігантське панно інформує нас, що першу дамбу спорудили 1934 року, потім надбудували 1977 року як результат колосальної роботи, що тривала багато років, яку здійснювало 369 робітників, більшість яких прибула з Італії та Портуґалії. На оптимальному рівні об’єм штучного озера сягає 200 мільйонів кубічних метрів. «Щодня дізнавайтеся щось нове», — заклинав нас Владімір, який показував добрий приклад, особисто навчаючись на курсах виноробства.

Ми просуваємося ще на п’ятнадцять метрів, і тоді вже нарешті бачимо перехідний табір. Позаду складна дорога, бо я не відчуваю ні власних ніг, ні спини. Ручки ходунків відверто незручні, а підпорки грубі.

Автобусна зупинка розташована буквально поряд зі входом для відвідувачів дамби. Чекати нам, на щастя, недовго. Б’єро лягає біля краю дороги, а Гун цього разу поринає у мрії. Поліна шукає тихий закуток, де її пес міг би помітити територію. Юлія, схрестивши руки, пильнує. Бо ми не самі. За двадцять метрів звідсіля скаути тої самої вікової категорії, що й ми, грають у футбол пластиковою пляшкою, наповненою водою. Вони весь час борюкаються, штовхаються, підбадьорюють одне одного гучними криками. Їм байдуже, що вони можуть завдати шкоди, а за ворота вони обрали сосновий будиночок автобусної зупинки.

Я єдиний, хто заходить до колишньої хатки будівельників, яку перетворили на сторожівню та крамницю сувенірів. Маю таємну надію знайти там газету, ввімкнене радіо або почути розмову, яка прояснить для мене ситуацію щодо останніх поворотів полеміки. На полицях і у вітринах повно поштових карток, козячих рогів і всіляких дрібничок: пластикових біноклів, дзвіночків, прикрашених едельвейсами, кристалів для зцілення на сланцевих підставках. Золота медаль за найкращий подарунок іде від мене футболці, на якій дві закохані корови схопилися за ту саму шпажку фондю. Тут є й роботи місцевих майстрів: «Льодовики ніжності», «Що розповість мокрий сніг», «Історія електрифікації Альп».