Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Юлія упізнала в силуеті, який наближувався, представника нашого виду, чоловічої статі, саме тої вікової категорії, яка її цікавила. Тепер вона розчісується, прочищає голос, витираю руки об стегна.

Хлопець рухається зигзагами до середини тераси, спирає свій велосипед об стіл, стає на коліна перед фонтаном і занурює у воду голову. Він залишається в цій позиції так довго, що лякаюся, чи не спостерігаю зараз запаморочення від холодної води. Та він підводиться і форкає, як рокер у кінці спуску. Це гарний хлопець, а ще й ошатний, якщо можна так сказати. На відміну від більшості мускулястих, кого я бачу в місті або в муніципальному басейні, цей не хизується ні триміліметровою щетиною, ні піратською сережкою. З його довгим волоссям і великою махровою головною пов’язкою він мені симпатичніший за багатьох. Він спостерігає за нами із оманливою недбалістю чергового лікаря, якого викликали на місце вбивства сокирою в розпал родинної трапези. Нарешті він вирішує заговорити.

— Це правда? — питає він, тицяючи вказівним пальцем у футболку нашої виховательки.

— Це не моє, — затинається Юлія, одягаючи на себе щось іще.

Новоприбулий промокає своє мокре чоло, а потім повертається до свого велосипеда.

— Сара не казала, що очікує гостей.

— І ми не попереджали. Та інша стара, і все це через машину. Ми трохи заблукали. Ми скоро поїдемо.

Це хрестоматійний початок. Це нагадує мені рекламний диск ілюстрованої біографії Елвіса Преслі, щось на кшталт гнучкої платівки, яка обертається, по якій радісно ковзає голка.

Молодий чоловік відрекомендувався. Його ім’я Ренцо, і він щодня встає, щоб робити якусь працю. Теслярство, трубопроводи, електрика, прополка, іноді монтаж. Він, здається, так само забув, що ми не наймаємо його на роботу.

Гун із розпухлим обличчям, із монструозною палицею з комп’ютерної гри в руці великим кроками обходить наш гурт. Panis angelicus, fit panis hominum, — співає його улюблена співачка. Ренцо стискає раму свого велосипеда й робить крок вбік. Наша команда ще не вся зібралася, тож сюрпризи тривають. Гун залазить на невеликий пагорб і зникає за нашою хаткою, де збирається робити пюре з кропиви.

Я переводжу увагу на Ренцо. Ми дізнаємося, що в нього є будиночок у селищі внизу. Решту часу він займається соціологією в долині. Та що для мене важливо, це знати напевне природу його стосунків із Сарою. І не лише я збираю підказки.

Проте Юлія цікавиться надтріснутим голосом

— А вона?

— Сара? Мій дуже дорогий друг.

Це не та відповідь, яка дуже надихає нашу виховательку. Дуже й дуже мало. І вона раптом супиться. Ренцо не помічає цього або удає, ніби не помічає.

У ту саму мить на терасу потрапляє щось типу мандрівного вогника, гідного досліду Маленького Хіміка, який перевіряє властивості натрію. А далі суне отара кіз, гучних і дуже збуджених. Або роздратованих. І нарешті в кінці отари в товаристві Б’єро я бачу пісочний годинник, це силует Сари, яка, одначе, припадає на ногу. Попри відстань, я розумію, що вона в почасти втратила контроль над ситуацією.

Б’єро падає до наших ніг, розкинувши руки, як Христос, який упав зі свого хреста. Його руки клейкі, засмаглі і водночас білуваті. Дуже схоже на те, що він хотів бути корисним, роздаючи сіль, як я бачу, у значній кількості. Здогад цей підтверджує Сара, пробігаючи перед нами, як смерч.

— Такого не можна лишати на свободі. Його підстрелять мисливці.

Ми отримуємо перегляд родео на шару. Будь-який член Товариства захисту тварин умить вибухнув би обуренням, бо Сара духопелить своїх кіз горіховою палицею. Її просочена потом майка стала ще прозорішою. Б’єро ледь піднімає голову, щоб дивитися на неї і нявчить від насолоди. Я б на його місці зневажав себе. Сара мала б дати і йому палицею, щоб навчити його добрим манерам.

Після кількох мальовничих па Сара зупиняється перед стайнею і дме в туманний горн. Спрацьовує магія рефлексів Павлова, і кози намагаються знайти собі спальне місце подалі від бродячих собак і вовків.

Ренцо не ризикує бути побитим по ногах через те, що спілкувався з незнайомими шибениками. Привітавши Сару міцними обіймами, він іде в інший кінець хутора, де на нього чекає незакінчена робота. На короткий час він зникає в коморі, звідки виходить у синьому комбінезоні. Він пов’язує на себе пояс теслі з інструментами, лізе на алюмінієву драбину, обіперту об шале, і за допомогою молотка і стругала починає вирівнювати дерев’яну обшивку, яка захищає фасад.

Поліна підходить і сідає на перетинку, щоб дивитись, як він працює. Вона видається ще тендітнішою і мініатюрнішою поряд із брилами каміння і обгорілими травами.

— Трохи згодом ти мені покажеш свою ранку, — каже їй Ренцо з неба. — Її треба полікувати. Буде дуже сумно, якщо в майбутньому зостанеться рубець на такому гарному лобику.

У мене кисло в горлі. Він може не знати, що в Поліни майбутнього нема.

Мій настрій грає в йо-йо. Коли ми тільки-но потрапили на альпійські луки, які дещо прикрасили наші халепи, то тепер знову настала мука безпорадності. Я не можу сидіти на місці. Щоб забути бодай ненадовго прикрощі цього тривалого вигнання, вирішую піти подивитись на передбачувану різанину тутешньої флори. Я бачу, що Гун вовтузиться з чимось. Він витягнув звідкись викрутку і намагається прикрутити ручку від машини до дверей нашого шале. Наш керівник із профорієнтації плакав би від щастя, бо крім труднощів цієї процедури Гун, схоже, отримує справжнє задоволення від вирішення цієї задачі.

Я обходжу терасу. Мої милиці вгрузають у землю, що змушує мене щоразу докладати зусиль, щоб витягти їх. Я звертаюся до Ренцо.

— Що ж відбувається внизу? Я не зміг сьогодні послухати новини.

— Спортивні, світські?

— Ні, політичні.

На мить Ренцо уриває роботу і розглядає мене з висоти своєї драбини.

— Так, розумію. Як на мене, нічого нового. Хіба що весь світ сказився: ті, хто за, ті, хто проти, толерантні, убивці. Щодо цієї історії з тим балакуном, то треба ще спитати, чи він насправді існує, або чи то є шахрайство з боку міністра провадити таку реформу. Ти як думаєш?

— Нестримно хочу, щоб це скінчилося.

Я відчув запаморочення. Я кидаю свої милиці, щоб схопитися за стіл. Я намагаюся дихати так, як нас учили в день відкритих дверей Академії софрології. Б’єро миє свої камінці у фонтані. Трохи далі Юлія вирішила скористатися останніми променями сонця. Вона