Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Анотація

Літній вечір, дорога в Альпах, автобус їде на значній швидкості. У ньому вихователька і четверо підлітків-інклюзивників: нетямуща Поліна, яка бавиться з плюшевим песиком, вважаючи, що він живий і може нажбурити їй на сукню, хтивий мрійник Б’єро, який не оминає жодної дівиці-молодиці, хворобливо запальний шанувальник музики Гун. І нарешті Люк, який добряче непокоїться й панікує через міністра.

Віднедавна цей хлопець брав активну участь у дискусійному форумі. Під чужим іменем він дещо радив міністру, що й спричинило контраверсійну реформу системи охорони здоров’я. Медіа затялися викрити віртуального гуру, який морочив і пошив у дурні посадовця. Тепер Люк має терміново знищити докази свого шахрайства.

Та чи вдасться це йому?

Це комічна і поетична епопея, кусюча сатира про сучасний світ, одержимий ідеєю вічного шоу.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-51-2

© Editions Grasset & Fasquelle, 2018

© Євгенія Кононенко, український переклад, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

Томас Сандоз Прогулянка пропащих

Прогулянка пропащих

Скажи мені, яку маску ти носиш,

і я скажу, яке твоє обличчя.

Хуліо Кортасар «Виграші»

Довіра рідко буває надійнішою за мильну бульбашку. Що ліпше знаєш суть речей, то більше довіряєш цьому афоризму. А втім, уже не маю бажання гратися словами.

Червневого вечора ми бадьоро сунемо на північ. Моє спеціальне сидіння надійно прикручене ремінцями до підлоги службового мікроавтобуса. Юлія, наша вихователька, уважно стежить за дорогою. Поряд із нею Поліна нахилилась уперед, жмакає край своєї футболки. На лавці поряд зі мною Гун і Б’єро сваряться щодо наплічника з черепашкою Ніндзя, який втулили між ними. Час від часу вони обертаються до мене, кидаючи тяжкі гнівні погляди. Через те, що я забув свої ортопедичні шкарпетки, ми всі мусили піти з дня народження Стіві раніше, ніж збиралися. Ми могли пробути в приміщенні інтернату його вітчима всі вихідні, а відчалили ще до барбекю.

Рух на дорозі щільний. Мопеди маневрують між перевантаженими мікроавтобусами, седанами та велосипедами. Утретє за півгодини радіо поширює повідомлення для тих, кому на вихідні не сидиться на місці.

Поліна вовтузиться. Їй треба в туалет.

— Уже? — гнівається Юлія. — Ми не проїхали й ста кілометрів.

Моя товаришка вся в сльозах, уся зіщулилася. Що вона може вдіяти, якщо хвороба невмолимо з’їдає її сили? Наша вихователька продовжує бурчати. Б’єро обертає до мене своє пом’яте обличчя безпритульного.

— Юйя кашляє, тіті ходять?

Нас обганяють дві вантажівки з напівпричепами з транспортної колони, чим спричинюють гучний сигнал, від якого тремтить наш мікроавтобус. За дорожніми захисними бар’єрами тягнуться сільськогосподарські ферми, вапняні кар’єри, тартаки, зарості туй, за якими парк атракціонів. По радіо журналісти переповідають події цього дня. Приміром, що міністр Охорони здоров’я переглядає психологічні форуми онлайн. Юлія додає звук. Усе це можна було б вважати анекдотичним і сміховинним, комедією, якби не той факт, що психологи під впливом політичних прес-конференцій, як виявилося, відстежили зв’язок між цим випадком і раптовою пропозицією впровадити MediCare+, пакет заходів, спрямованих на скорочення витрат на охорону здоров’я. Базувати національну політику на віртуальному просторі, де пліткують користувачі, захищені анонімними ніками – це надає демократії гіркуватої пікантності. Певне, медіа отримали завдання докопатися до витоків цього рішення, яке лякає тим, що спричинить величезний соціальний і економічний гармидер.

Гун ведмежим голосом підспівує віденському вальсу, і це вже занадто. Юлія дедалі дратується.

— Господи, ти можеш помовчати дві хвилини?

Звук у його плеєрі встановлено на максимумі, тож Гун чує те, що кажуть про нього, лише уривками, що не так і погано, зважаючи на його здатність абсолютно на все ображатися.

Я заплющую очі. Усе звучить по-різному — від рипу сидінь до хрипу мотора. Я ледве дихаю. Це все брехня, що було необхідно так спішно від’їздити. Я не потребував тих ортопедичних шкарпеток. Це все вигадка. Я їх обдурив, бо не знайшов ліпшого рішення, і досі ще не маю його. Я сказав усе лише тому, що мені потрібно повернутися до Кастеля.

Доля нам сприяє. У полі зору між клумбами та водоймою, де можна кататися на катамарані, вимальовується автостоянка, де ми можемо зупинитися, поки Поліна не насцяла у свої легінси. Через кілька секунд Юлія припарковує наш мікроавтобус на місці для інвалідів. Б’єро виходить перший і починає стрибати й верещати, як порося, якого от-от заб’ють. Поліна приєднується до нього.

— Тільки не розбігайтеся! — гавкає Юлія. — Гуне, відв’яжи це крісло, поки я витягну пандус.

Було б значно простіше, якби я обв’язав ноги і сперся б на милиці, але річ у тім, що я швидко втомлююсь. Гун витягає свої кілограми із заднього сидіння і починає розв’язувати пояс безпеки. Це йому не дуже вдається, оскільки однією рукою він притримує свої зелені окуляри, щоб ті не впали з носа. Тим часом Поліна ненароком штовхає Б’єро, який падає на живіт. Його куртка канаркового кольору здувається, як повітряна куля, яку занесло кудись далеко від належного місця.

Юлія здіймає руки до неба.

— Усі ви просто ватага недоумків!

Буржуазне подружжя років п’ятдесяти, яке опиняється поблизу, розглядає нашу виховательку і кривить обличчя на знак виняткового несхвалення. Б’єро підводиться й утирає обличчя.

— Я забив собі носа, Юйя. Я так страждаю!

— Годі. Не зважай! А ти, Гуне, збери свої сили!

Йому бракує не снаги, а чогось зовсім іншого. У Гуна статура підлітка, але сили борця сумо в зеніті слави. Починається одна з його улюблених польок, тож він розслабляється і плутає ремінці. Я утримуюсь від будь-яких коментарів. Цей день іще не закінчився, тож ліпше бути напоготові.

Скоро наш маленький загін прямує до будівлі,