Прогулянка пропащих - Томас Сандоз
Я кашляю, щоб прочистити горло.
— Скажи, Юліє, що це...
— Говори голосніше, я звідсіля погано чую.
— Що ти зробила б, якби довідалась, що твій псі зовсім не те, що ти думала про нього?
Її очі блимнули на мене із дзеркала заднього огляду.
— О, Люку, не починай свої нарікання. Ми вже поговорили про це.
— Ні, я не про Жюжюб. А загалом.
Жюжюб — це уповноважена психолог у нашій інституції. Консервативний психоаналітик, вона витрачає весь свій час, щоб спотворювати те, що ми намагаємося висловити. Витримати її протягом п’ятнадцяти днів, як того потребує терапевтичний протокол, випробування непросте. Бо бажаючи деконструювати, щоб потім ліпше сконструювати, вона псує в нас усе чудове. Вона не лише нічого не слухає, а й краде в нас наші привілеї. І якщо я зараз устряв у цю справу, це також через неї.
— У мене нема свого псі.
— Хтось, кому довіряєш, хто тебе слухає?
— Уточни.
— Я думаю про всю цю історію з міністром.
Юлія шукає мій погляд у дзеркалі заднього огляду, кусає губи, перш ніж відповісти.
— Я цього не пережила б.
— Саме цього я й боюся.
— Говори голосніше, я тебе не чую.
Я маю підтвердження. Вони мені ніколи не пробачать.
Ми доїжджаємо до селища, в якому має бути не більше п’яти десятків будинків. Величезне панно, пригвинчене навпроти комори із сіном, сигналізує про те, що міні-маркет за двісті метрів є просто божественним. Там здійснюють торгівлю, послану провидінням. Там на вас чекають не лише звичайні продукти харчування, а й пекарня, попри пізню годину, з широким вибором, і чайна кімната, в яку ми галасливо завалюємося. Б’єро, який зі своєю курткою займає забагато місця, скидає на підлогу кілька дизайнерських свічок, потворних і дорогих. На нас дивиться управителька закладу, поклавши на прилавок руки і роззявивши рота.
Щоб компенсувати розчарування від не отриманого барбекю у Стіві, я пообіцяв почастувати їх гамбургерами. Б’єро не забув цього й замовляє чизбургер і двадцять чотири палички картоплі фрі. Офіціантка, добре вгодована енергійна дівчина, приймає наше замовлення, оком не змигнувши. Клієнт — це король. Юлія вважає за потрібне дещо підкорегувати.
— Закресліть.
— Упевнені? — питає офіціантка.
— Так.
Вона, непевно постукуючи олівцем, обертається до Б’єро.
— Що ж тоді ви бажаєте?
— Тебе, моя люба. Я бажаю кохання з тобою.
— Йому вистачить склянки води, — відповідає Юлія. Хоч як крути, вона все перевертає навпаки. — До речі, ви не могли б чогось сюди налити? — Вона простягає мою спеціальну пляшку, яка в мене в заплічнику, дизайн із довгим носиком, яка дає змогу пити, попри мої некеровані спазми.
Тепер управителька блідне. Вона обережно робить знак офіціантці, щоб та поквапилася. Скоріше їм подаси, скоріше вони підуть. Юлія нав’язує свій вибір і наказує нам помовчати. Певний час чутно лише скрипку Андре Ріо з навушників Гуна.
За столиком неподалік від нашого дві сорокарічні: чорнява кістлява і шатенка із вищипаними бровами; на нас вони не зважають, занадто захоплені ідеєю переробки світу. Чорнява палко розповідає шатенці про образу з боку своєї старшої доньки. Не виявивши особливої оригінальності, дівчина, про яку йшлося, вигадала, ніби йде на день народження, де будуть лише дівчата, а сама подалася до хлопця, гидкого типа з татуюванням і брудними чоловічими думками. Я чув по радіо приблизно таку саму історію. Я дотримуюся тої думки, що ліпше підтримувати, ніж суперечити. Я тоді відповідав: «Любов матері має бути тим напилком, який допоможе пиляти ті ґрати, що утруднюють життя підлітка».
На якусь мить я гублю нитку розмови тих жінок, бо Юлія телефонує Стіві. Вона каже, що не варто перейматися щодо наплічника Гуна. Вона відшкодує витрати на його пересилку поштою. Бандероль неодмінно має бути адресована особисто йому. На завершення вона переказує особливо щирі вітання від Нонно. Вона заслуговує на довіру, і можна вірити, що він підтримає її.
Чорнява доїдає свій манговий йогурт, витягає із сумки люстерко, помадить губи. І починає скаржитися на чоловіка, якого дедалі частіше не буває вдома. Минулої осені на CocoChatNet: «Бажання — це вогонь, який треба підтримувати, щоб жаринки не перетворилися на попіл».
— Наш маленький загін має рухатися далі, — каже Юлія, у жилах якої кофеїн нарешті пробудив добрий настрій.
Уже 20:30, і я гадки не маю, коли ми прибудемо до Кастеля. Лише відчуваю, що зграя наздоганяє, а час продовжує працювати проти мене.
Ми продовжуємо наш шлях. Наш транспорт починає небезпечно хрипіти, ніби хоче нам повідомити, що не створений для такої пригоди. На першому ж повороті Юлія зупиняється.
— Приїхали? — питає Б’єро, підводячись.
— Сядь! — виє Юлія.
Гун, щоб довести свою корисність, дає Б’єро потужного стусана, від чого той втрачає рівновагу й падає на свого нападника. Тим часом Гун машинально хапається за стелю й пошкоджує її.
— Як таке могло статися? — волає Юлія, яка щойно знову зрушила з місця і не може второпати, чому воно так.
У синтетичній обшивці мікроавтобуса утворилася дірка десь завбільшки тридцять сантиметрів. Штучна піна випадає при кожному поштовху.
— Сніг, скоро Різдво. Я радий.
Гун також гуде про радість. Він второпав: те, що він раптом ухопив рукою, забезпечило йому чудовий кастет. Очі Юлії скидаються на дві більярдні кулі, що гасають по зеленій поверхні стола.
— Ти сховай це, я не можу цього бачити.
— Гу.
— Гугу чи не гугу, але я двічі не повторюю.
За нами женеться величезна вантажівка-цистерна. Сигнали її фар не змусили нас змінити швидкість, тож водій підкріплює
