Прогулянка пропащих - Томас Сандоз
Поліна починає гучно нявкати. Наш водій не реагує. Я бачу, що він так само не реагує на фари машин, які нам трапляються, тож можу уявити, як він їздить, коли такі, як ми, не стримують його.
Я дивлюся на дорогу, але помічаю, що ремонтник крадькома дивиться в наш бік. Піднімає від керма свій вказівний палець:
— А як його звуть, твого собаку?
Поліна міцніше притискає до себе свою плюшеву іграшку і робить так, що вона плаче.
Мої очі зустрічаються з його, поки він неелегантно відхаркується.
— До речі, що ви робите в цьому районі?
Він боїться не второпати, що я говорю. Мова робить нас людьми, тож я в привілейованому стані, бо я не лише вмію читати й писати, а й можу висловлюватися не лише вигуками.
— Були на якомусь святі? — продовжує наш водій, стурбований тим, що я не відповідаю миттєво.
Я коротко пояснюю йому, куди ми їдемо.
— Ця дорога не є найкоротшою.
Дві криві, які притулилися одна до одної, позначають останній рівень, який відділяє нас від селища. Дорога звивається між коморами і латками полів. Лаконічне панно нарешті повідомляє назву села, Дренді, а також і те, що воно є побратимом Жюльєн-сюр-Муссю в бельгійських Арденах. На бордюрі невеличкого виступу зазначено, що відвідувачі можуть залишити автівки на безкоштовному паркінгу комуни. Добра пропозиція для тих, хто не хоче подряпати свої машини об стіни будинків вузеньких вуличок.
Ремонтник на великій швидкості в’їздить у селище, не переймаючись імовірною присутністю пішоходів. Я дивлюся на Поліну. Вона біліша за анемічного привида. Вона також хоче скоріше до Кастеля.
Наш водій, добрий принц, допомагає нам вилізти з його транспортного засобу і простягає мені мої милиці, чим завершує свою місію. Поліна кульгає п’ять метрів і чіпляється за металеву скульптуру, що зображає селянина, який схилився над вогнем. Тільки й бракує, що їй стане зле. Я думаю про витоки наших відхилень, і в мені починає вирувати гнів. Дуже хочеться ображати її, дати їй по пиці, топтати її собаку. Я стискаю в кулаках свої милиці, поки біль не повертає мене до здорового глузду.
Навколо я бачу котеджі, які злиплися, наче солодкі пиріжки, загони для худоби біля вигнутих стін, зачинену крамницю сувенірів, сільський ресторанчик.
— Бачиш ті лавки он там? Це для нас.
Поліна починає труситися.
— Спробуй протриматися.
Я не люблю, коли воно так. Утім коли я такий напружений, пан Потвора бере гору над доктором Гудлаком.
Лавки вивищуються над строгим цвинтарем, оточеним городами. Несподіване поєднання, навіть якщо рано чи пізно повернутися на землю. Згорблений старий шкрябає ґрунт, щоб позбутися бур’янів, які захопили овочеві ряди, де, я так думаю, росте морква, картопля, різні сорти капусти. Дивно думати, що він мешкає за кілька метрів звідсіля під хрестом громовідхильника. У цю мить мені здається, що ми з Поліною опинилися в якомусь нереальному світі.
Я дивлюся на Поліну, яка так відрізняється від свого брата Кома. Це в нього виникла ідея махлювати з моїм комп’ютером. «Тобі стане ліпше, якщо ти трошки повитріщаєшся на порносайти», — сказав він мені, щоб виправдати непомірну ціну операції. Я ніколи не довідаюся, що він там накрутив. Мені він сказав, що встановлював віртуальну машину на жорсткому диску в секретаріаті, щось на кшталт паралельної мережі, яку не можна визначити, бо вона функціонуватиме не лише на задньому плані задач звичайної інформаційно-обчислювальної техніки, а й пов’язана із сервером VPN. Я удав, ніби зрозумів. Ком був переконливий. Він переконав, ніби через складність монтажу кабелю в нашій будівлі ніхто не зміг би докопатися до витоків мого посту. Єдине, треба, щоб було ввімкнено башту секретаріату, щоб я міг переглядати найгарячіші сторінки планети.
Тоді Ком навідувався до Кастеля регулярно. Усі, починаючи від вихователів, вважали, як це чудово, що цей молодий чоловік так прив’язаний до своєї маленької сестрички. Він отримував жетони для автомата кави, йому дозволили замовляти таксі додому, йому висловлювали подяку в річному звіті в рубриці «благодійники» відразу після старих дів, які мали таке задоволення прогулювати нас берегом річки або комерційними ярмарками.
Насправді Ком хіба що цілував Поліну, перш ніж вирушати коридорами нашої установи, географію якої він знав ліпше за директрису. Він обходив різні потаємні місця, які обладнав протягом кількох місяців, щоб монетизувати свій внесок нашого призвичаювання до світу за допомогою італійських порножурналів і петард, готових до застосування. Ком спускався в підвал, піднімався пожежними сходами до завгоспа, робив тимчасову зупинку в їдальні, щоб потиснути руки певним людям, піднімався ще вище, щоб вибратися на крівлю. Очевидно, я ніколи не знатиму, ні скільки схованок він обладнав, ні скільки таких, як я, він використав для своїх цілей. Фабіана Коалу, можливо, ще Діпака і Б’єро, звичайно ж, у той чи той спосіб Ком використовував нас усіх.
Ком дав мені спокій на два місяці, перш ніж став вимагати «тиху оренду». Згодом, щоразу, навідуючись до Кастеля, він ненадовго заходив до моєї кімнати, встановлював якісь інформаційні мости, деблокував грізні куки, перевіряв заглушувач IP–адреси. Частина його дій була необхідною, інша, як я здогадувався, крадькома підглядаючи через його плече, була лише шарлатанством, щоб запевнити мене, що його операції є необхідними та потребують значних жертв із його боку. Найпростіше було вдавати, що нічого не помічаєш.
Спровокувати свого батька, який переймався винятково тим, щоб розвивати свою комерцію, Ком ніколи не думав, ніби я здатний використати віртуальну машину ще для чогось, крім як блукати порносайтами. Якби він виявив сліди моєї присутності на сайтах знайомств чи на дискусійних форумах, то оцінив би це як пошук дешевої сексуальної підтримки. І, одначе, Ком дуже добре обізнаний із тим розголосом, який викликав проект реформи MediCare+. Хоч би він не вийшов на зв’язок зі мною. Ні сьогодні, ні завтра.
По наших із Поліною спинах пробігли дрижаки. Ми з нею наблизилися до доджа. Ремонтник помітно постарів. Ті півгодини, які він провів із моїми товаришами, певне, переконали його, що засудження пренатальної діагностики не є таким очевидним, як це намагається представити медицина.
Б’єро першим вистрибує з машини.
— Такі стрибки! Вау! Глянь-но на мій зад! Там стільки синців! — Він обертається до нашого нового друга: — Він поганий.
Гун вилазить
