Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

— Друже, виникла серйозна проблема бюджету, — тихо каже вона мені, щоб не налякати молоду латиноамериканку на рецепції, яка, безсумнівно, сподіваючись поєднати роботу з лінгвістичною практикою, певне, кусає лікті, що опинилася так далеко від бутіків, дискотек і хаф-пайпів.

Ціни, власне, цілком узгоджуються з географічною та архітектурною своєрідністю готелю. Рецепціоністка перепрошує від імені закладу, бо ж всі найліпші номери зайняті. Вільні лише номери третьої категорії в другому корпусі, де триває ремонт. Це не страшно, запевняє її Юлія, яка вмить оцінила економічні переваги цієї ситуації. Латиноамериканка уточнює, що ремонт іще не розпочали. Потім між двома жінками під приводом пошуку альтернативного рішення відбувся обмін несуттєвими міркуваннями.

Рецепціоністка, відчуваючи, що ми пристали на ідею переночувати в Сен-Рош, міняє тему. Постачальник провізії прийшов, щоб ознайомити, що залишилося, цього вечора кухарські послуги не надаватимуться.

Друга проблема, відповіла Юлія, перш ніж пояснити йому: хай там як, ми не голодні, та ще й усі хворі — у кожного якась дієта. Ми дамо раду.

На обличчі рецепцоністки застигла посмішка. З нами усіма так складно, і це правда, бо ми відразу просимо її сконтактуватися з нашим ремонтником і змусити його вмить принести мої речі.

Що далі ми просуваємося вглиб західного крила будівлі, то відчутніше дух застояності приходить на зміну пахощам парфумів і печива. Я кривлюся:

— Може, треба було наполягти, щоб нас повезли в долину.

— Пффф. «Треба було»... Люку, як ти можеш казати «треба було»? Ти бачиш, котра година? Це вже все.

Я чекаю, що вона спитає мене, чи не болять мої ноги, але мої думки вже в іншому місці. Наступає розподіл спальних місць. Юлії дають велику кімнату з краєвидом на долину. Туди можна взяти Поліну. Гун отримав клітку без вікон, схожу на камеру, де він і заночує, якщо не розіб’є там усе. Я разом із Б’єро.

У нашому номері два ліжка, які стоять одне до одного літерою Г. Б’єро кидається на найближче і з диким тюканням перевіряє, як воно пружинить. Потім викладає на пухову ковдру по одному всі камінці, які зібрав за день. Кажуть, у такий спосіб запам’ятовуються найдрібніші деталі. Очевидно, це саме так, тож він стає навкарачки й починає розміщувати свої скарби згідно з власною логікою, щось на кшталт спіральної шахівниці. За десять хвилин він уже не зможе робити ходів.

Не дізнатися, хто дав йому це прізвисько, ця леонська гра слів, яка може пролити світло. Рішар стає Рікаром, Жан — Джином, Марк — Молтом. Що стосується Б’єро, то я завжди мав неповне, упереджене уявлення про нього, куди не проникали поняття власності, цноти, часу. З віком він міг виявити себе холеричним і фрондерським. Наразі він є вільним електроном, здатним на нестримну поведінку, яка водночас і стомлює, і веселить.

Гінеколог мав погані передчуття. Він пропонував майбутній матусі зустрітися, але вона уникала тих рекомендацій. Він шукав підтримки у сімейної лікарки, яка стикнулася і з великим нерозумінням, і з неадекватними обіцянками. А одного вікенда вона забагато випила. Адже те подружжя любило повеселитися, так було запрограмовано їхнє життя.

Серйозність ситуації відкрилася через кілька років після народження П’єра. Хоча його спостерігали орди спеціалістів, він не вписався в початкову школу свого селища. Він розвивався значно повільніше за товаришів, своїх ровесники. Учителька зробила все необхідне, щоб П’єра прийняли до Кастеля, на той часи єдиного місця, де до його вад могли поставитися з розумінням.

Зазвучала грізна булькотнеча в животі:

— Хочу їсти! — завив Б’єро, б’ючи кулаками по верхній частині свого пуза.

У мене стався приплив енергії. Весілля — то завжди надвитрати. За таких обставин починаєш мислити широко, щоб не видаватися скнарою. Навіщо чекати, коли вже гості морозитимуть свої роти за поїданням багатоповерхового торта, який їм подадуть, щоб вони нарешті нажерлися?

— Ходімо здійснимо масований удар.

— Бургер?

Я хитаю головою, спокійно пояснюючи йому, що на весіллях подають інші страви. Б’єро стає мрійливим.

— На весіллі з’являться непрохані гості?

— О, тут ти маєш рацію, треба ділитися.

Спочатку ми досліджуємо наше крило, залишене на поталу мурахам і хробакам. Більшість приміщень цоколю не входили до пріоритетів при плануванні ремонтних робіт. В одному з них ми виявляємо звалище старих меблів і прикрас мішаного типу, які вшановують Артеміду. Архаїчні рушниці, шкіряні чоботи, бордюри, емблеми. Шкода, що там нема Нонно.

Б’єро починає жестикулювати, видаючи неестетичні викрики. Він цілує морду оленяти, ще не розуміючи, що то опудало. Ми покидаємо ті місця, боячись, що заблукали до якоїсь невідомої версії «Ніч у музеї».

Потім ми з Б’єро намагаємося на слух визначити крізь регіт, який лунає з великого залу, дзижчання електричного міксера чи інший кухонний шум, який підказав би нам, де розташовано приміщення харчування.

Я думаю про тих, для кого їжа є вразливим вузлом динаміки родинного життя. Наприклад, CaroXS, гнівається на свою доньку, бо та їсть, як той горобчик, 145s-coco пересолила страву для свого вразливого чоловіка із ніжним серцем, ZaZa проводить більшу частину свого часу на кухні, і ця в’язниця поступово стала її притулком. «Ефемерні, якими є пахощі без пам’яті». На що FredMaj відповів, що ніколи чоловік не може повністю відчути розгубленості біля домашнього вогнища сьогоденної жінки, яка розривається між класичною моделлю і законним прагненням фінансової незалежності. Це мене розгнівало, і я написав: «Крокус боїться потепління», — що пробудило до життя нову гілку екзегетичних дискусій, а в мене викликало почуття глибокого задоволення. Words, words, words...

На рівні між поверхами ми зазнали дуже поганого прийому від якогось гіганта, одягненого як м’ясник, в кумедному беретику на голові. Він потирав руки і посвистував, зціпивши зуби, ніби ми бездомна худоба. Тож ми ідемо в обхід і виходимо на поверх. Із милицями під пахвами я чіпляюсь за поруччя, щоб дертися сходами вгору. Я гублю Б’єро з поля зору. Зважаючи на конфігурацію місцевості, далеко він не втече.

Латиноамериканка на рецепції завмерла. Вона дивиться на екран і жує гумку. До мене приходить ідея. Я перестаю стежити за Б’єро.

— Чи не могли б ви позичити мені свій комп’ютер? На одну хвилинку? Перевірити пошту.

Вона розглядає мене — підняті брови, міцно стулені губи. Те, що такий індивід, як я, уміє користуватися клавіатурою, не мало б залишити її байдужою, бо це означало б, що я маю акаунт в мережі, а отже, і кореспондентів.

— Я на одну секунду, обіцяю!

Вона продовжує мовчати. Я ледь нахиляю голову і веду далі:

— Принаймні має