Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Кінь, чию збрую оздоблено квітами, ронить дорогою кізяки, радіючи, що може нас підвезти. Б’єро виймає руку зі штанів, щоб затулити носа, а потім ображає коня, кривлячись як Дональд Дак. Поліна ховає свого пса під светр. Гун хапається за передню лаву і трусить її, щоб оцінити рухомість рейок. Візник робить зауваження місцевою мовою. Юлія мурмотить, що ми є нікчемами роду людського.

Проте думка тутешніх туристів дещо інша. Насправді наш екіпаж, виїхавши на головну вулицю, конкретно привертає увагу дуже багатьох. Індійці знімають нас на відео, пішоходи нам аплодують. Б’єро витягає руку з кишені й вітає їх, як Папа Римський під час візиту до Монтевідео. Те, що в нього постійно похитується голова, нині додає його постаті значущості. Наш променад поліпшує настрій, і я вважаю, що туристичний офіс Дербераца має б відшкодувати нам цей проїзд у кареті, який, судячи по застиглій гримасі Юлії, може виявитися для нас фінансово обтяжливим.

Я мав би радіти тому, яких масштабів набуло наше повернення, що аж так затяглося, бо добре бачив, що мої супутники насолоджуються краєвидами, а їхні легені наповнюються корисним повітрям, яке зійшло з гірських льодовень. Якби замість гамбургерів я запропонував би їм м’ятне морозиво на терасі курортної ресторації «Король Луї», звідки відкривається чудовий краєвид, Б’єро із хуліганським акцентом називав би мене «кузеном» до кінця своїх днів, Поліна і Гун так само зберегли б незабутні спогади про цю епопею. Це було б ліпше, ніж ніщо. Проте розслабитися я не можу.

Працівника канатної дороги не дуже тішить наше прибуття. Найбільше його дратую я. Його відвертість, варто визнати, робить йому честь.

Він залюбки відмовив би нам у доступі до своїх об’єктів. Він знайшов би підходящі слова, щоб відпровадити нас дивитися «Періс Гілтон роздягається» в машинному залі. А тепер ми, виявляється, клієнти, яким ви маєте догоджати, якщо тільки у вас нема родича адвоката.

— Гей, Франкенштейне, ти спиш?

Ким це треба бути, щоб так його назвати? Та зараз Гун, здається, у доброму гуморі. Він енергійно смикає ручку кабінки. Хоча достатньо було б підняти клямку. Без зусиль. Старий хитає головою і вигукує слова зневаги і прок­лят­тя.

Кабіна розрахована на чотирьох, але працівник робить нам послугу. Він каже, що другій команді треба буде довго чекати наступного відправлення. Він хапає мене, як мішок із картоплею, і кидає всередину металевого яйця. Він вкладає мої милиці у зовнішню стійку для лиж, а потім починає складати мої ходунки, — на такому знаються хіба що одружені з волонтерками з Червоного Хреста. Гун у ту саму мить хапається за цей же предмет. Великий палець службовця, затиснений між рейками ходунка, умить стає фіолетовим.

Гун і службовець обмінюються словами приязні, а потім діалог припиняється. Службовець беземоційно звертається до Юлії з проханням поквапитися. У мене таке враження, що Б’єро він штовхає в кабіну ногою. Тепер йому варто докласти вдосталь енергії, щоб зачинити дверцята — нас справді забагато для невеличкої кабінки. За кілька секунд я чую, як він оголошує по рації своєму невидимому колезі, хто до нього прямує. Слова, якими він послуговується, щоб описати нас, не на нашу користь.

Канатка набирає швидкість. Перша башта — це підйом у наших стравоходах аж до горлянок. Поліна, сидячи на колінах Юлії, ниє надломленим голосом. На другій башті вона впадає в кому наяву. Тим часом Гун ворушить плечима, щоб не задихнутися. Певне, через те, що його коричнева слина гірчить чи в ньому прокинувся дух експериментатора, але Б’єро просуває голову крізь маленький отвір, щоб послати в порожнечу великий плювок. Я піднімаюся на одній сідниці, щоб побачити, як цей ладунок розіб’ється на шістдесят метрів унизу. І яке враження це може справити на туристів?

— Хо, — вибухає Юлія, — тебе хтось учив бути таким кретином?

Нашій виховательці можна вибачити цю заувагу, що звучить, як крик серця. Літній табір, потяг, будинок літніх осіб — вона на межі зриву. Мені здається, що коли вона починала свою працю в Кастелі, то була винахідлива й розуміла, як їй збавляти час, ходити в кіно, грати в більярд, переглядати на великому екрану в місті трансляцію на Кубок світу по футболу. Та тяжкість повсякдення виграла перший тайм. Зараз Нонно дорікнув би їй, що вона стала ні на що не гідною функціонеркою.

Б’єро блаженно посміхається повнявими губами свого дядька Бена. Як я пам’ятаю з курсу біології, кульки добрива розкладаються доволі довго. Тому Б’єро може пускати слину до самої ночі.

Пішоходи, стежки, глиця, — таке враження, що я спостерігаю за мурашником. Гра асоціацій та ідей повертає мене до стільників, улюбленої метафори нашого керівника з профорієнтації. «У суспільстві є місце для кожного з нас. Іноді відшукати його непросто. Та воно існує. І воно на вас чекає». Цей трафарет випирає з усіх кутків табору, як рефрени пісень, які приходять до нас, коли ми їх не кличемо. Боюся, на своєму смертному ложі останніми словами він намагатиметься переконати свого лікаря пройти додаткові курси з економіки.

Нам знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що Юлія не вміє тлумачити мапу, навіть усіяну піктограмами, які підходять ізраїльтянам, японцям або тим, хто перебуває під дією лікеру женепі, основної тутешньої родзинки. Бо з’ясувалося, що автобусна зупинка зовсім не збігається із зупинкою канатної дороги й розташована в зовсім іншому місці. Не нагорі біля дамби, а біля підніжжя величезної бетонної стіни, на тому місці, де для відвідувачів відкрито частину технічних будівель і галерей. Логічно. За таких обставин важко отримувати насолоду, що від нас очікувалось, від синьо-зеленого штучного озера, яке блискотить перед нами. І, одначе, перед нами краса неймовірна. Окрім станцій канатної дороги і за будкою гірськолижного підйомника з оголеними тросами вся земля належить прадавнім породам, рододендронам і мохам. Відблиски каскадів передаються скелям навколо вод, у яких відбиваються вершини, укриті вічними снігами.

Юлія занепокоєно відзначає, як висота діє на маленькі стовпчики — індикатори якості мобільного зв’язку.

— Їсти, — бурчить Б’єро, падаючи до підніжжя туристичного знака.

Тоді Юлія робить те, що виходить у неї найліпше відтоді, як ми поїхали з дня народження Стіві: починає верещати.

— Ти бачиш тут якусь їдальню?

Відлуння підсилює її слова, проте ненадовго, але перша фраза не збігається з відтвореною, а кам’яні поверхні повертають дивну какофонію.

— Мені пофіг, я теж голодна! — відповідає наша дипломантка Вищої школи соціальної медицини, установи, яка має час від часу здійснювати опитування щодо професійної адаптації своїх випускників.

Я занепокоєний. Мій «Посібник юного