Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

розглядають нас. На них кашкети Буфало Бізон, великі, як парашути, і шорти-бермуди, які не приховують ні опуклостей, ні варикоза. Перед ними сидить місцевий, який тримає на колінах барвистий пластиковий пакет із комп’ютерного магазину. Щось у ньому нагадує Владіміра, нашого радника з профорієнтації, від якого вже опівдні пахне анісовою. Владімір — позаштатник, хоча з’являється в нашій інституції регулярно. Раз на два тижня він прибуває до Кастеля, щоб відбути цілий день у маленькому кабінеті, куди ми навідуємося по черзі. Мені він подобається, хоча я не завжди поділяю його освітні підходи. Він притримується того, щоб була база для дискусій, справедлива і чесна. На практиці це означає, що він катує нас, як нацистський капрал, поки ми видаємо йому наші найпотаємніші мрії про те, ким би ми хотіли бути. Контррозвідник, патрон борделю, гуморист, гінеколог. І нарешті він пояснює за допомогою a плюс b, що ми будемо так само щасливими, якщо матимемо скромнішу мету. Наприклад, менеджером в офісі, оператором машинної утилізації, газетярем. Він завжди ставив нам за приклад хлопця з другого поверху, який дуже хотів працювати у справжнісінькому палаці, але вагався між лакеєм і ліфтером. Ця притча ніколи мені не подобалася.

Владімір, який також бував і в нормальних класах у коледжах міста, має не найліпший режим у житті. Та варто визнати, що, мабуть, обтяжливо, проводити половину часу з молодими людьми, які не можуть робити те, що вони хочуть, а другу половину з молодими, які не хочуть робити те, що можуть.

Наш викладач із профорієнтації також проводить практичні семінари з мілітарним акцентом, які мають на меті навчити нас боротися зі стресами і типовими проблемами, з якими такі, як ми, зіткнуться у «звичайному середовищі». Тренінги обов’язкові, зокрема й для тих, у кого професійна інтеграція на найнижчому рівні. Одного дня ми мали увігнати в оцупок двісті грамів цвяхів. Єдиною винагородою була карамель Карамбар. Іншого разу треба було позбутися підшивок старих річних звітів. Або потовкти на порох бруски цукру з тростини, твердіші за скло. Загалом, хтось із учасників воєнізованих семінарів потрапляє до амбулаторії.

Іще одне пріоритетне завдання Владіміра полягає в тому, щоб допомагати нам знайти місце для стажування — необхідний етап профпідготовки, щоб по тому десь працювати й отримувати зарплатню. Він марнує час, щоб переконати керівників установ приймати нас на роботу, і так само марнує час, щоб дорікати нам невдячністю. Йому здається, що нам бракує амбіцій, що наше небажання прагнути нового нам тільки шкодить. Це правда, що в нас переважає тенденція прагнути того ж досвіду, що й у наших товаришів по кімнаті. Якщо хтось із нас зумів прилаштуватися на шоколадній фабриці, ми стаємо певні, що й ми зможемо досягти успіхів у пакуванні рекламних цукерок.

Кілька місяців поспіль між секретаріатом і їдальнею у нас висіла Дошка пошани. Фантастичні магніти тримали листки соціальних досягнень найліпших по групі. Виявляється, що Гонзо, староста Метеликів, майже щодня прибував вчасно на своє стажування в установу комунального будівництва міста, він завжди був добре одягнений — дві зірочки з трьох — що він умів інтегруватися, «дуже балакучий, особливо на перервах!» — уточнював напис фломастером кольору фуксії, що означало: перед ним відкривалася кар’єра в регіональній сміттєзбиральні.

Дошка пошани не припала до душі асоціації батьків, які угледіли в ній форму цькування найслабших. Її замінили малюнками учнів молодших класів, загальною інформацією і правилами поведінки у випадку зупинки серця — де знайти дефібрилятор, як дати йому раду, що сказати тому, хто йде на той світ.

Отже, коли один із нас слабне, то соромить всю професійну галузь. І Владімір зумів узятися за посох прочанина, щоб повернути довіру до партнерів Кастеля. «Продавай свою здатність працювати, а не свою інвалідність», — постійно повторював він нам, тримаючись за свій ніс, ніби щоб перевірити, чи він раптом не виріс.

Поліна згинається вдвоє й починає стогнати. Вона чіпляється саме до мене, бо Юлія насолоджується їздою на висоті. У мене справді болить усе, бо я постійно на ногах. Одначе я знаходжу в собі енергію, щоб відвести нашу молодшеньку в те місце потяга, де мав б міститися нужник. Ми мали подолати рухомі перемички між вагонами, щось на кшталт коротенького розхитаного каучукового тунелю. У зазорах між вагонами можна побачити щебінь і шпали.

Контролер приходить саме в цей момент. Він налітає на мене, гучно обурюється, наказує мені негайно підвестися. Не хоче слухати моїх пояснень, не вірить мені, що Поліна в кабінці сама. Знає він цих безквиточників. Четверо негідників намагалися пошити його в дурні буквально того тижня. Він усіх їх виштовхав із вагона ногою під зад. Я виправдовуюсь, службовець і оком не змигне. Він має право оштрафувати нас, бо ми мусимо носити свої квитки при собі. Справді, це ясно, як Божий день.

Тож я змушений узяти курс на початок потяга, де перебуває Юлія. Одначе я знаю, що квитки, які ми взяли, негодящі, бо коли ми їх брали, очевидно, усе переплутали й через висоту сіли не на ту лінію. Пасажир, який мав питання щодо розкладу, на певний час відвернув увагу контролера.

Я тупцюю біля дверей і допитуюсь у Поліни, чи все гаразд. Чую довге сопіння. Принаймні Поліна не забила потилицю. Нарешті вона виходить, і ми, як можемо, сунемо до нашого вагона, де контролер провадить перемовини з пасажиркою, яку непокоїть чи музика, чи запах Гуна, чи те і те разом. Якщо тільки той цербер звернеться до мого товариша тим самим тоном, що й до мене, його буде перетворено на фруктове пюре, і він матиме вигляд особи, яка кинулася під міжміську електричку. Слідчі з дорожньої поліції ні до чого не докопаються.

Я знову думаю про двох перехожих, які втягли мене в потяг, вважаючи, ніби вчинили добре. Це не вперше, коли наша присутність створює мікроклімат великої провини, яка змушує абсолютно незнайомих людей поводитися як герої. Якось у четвер увечері Нонно організував «курс різних речей» у великому супермаркеті. Нас було шестеро, кожний мав кошика і список покупок. Пара шкарпеток, газована вода, шампунь, фрукти, які покупець сам зважує і приклеює етикетку. Нонно залишив нас у торговельному залі, де ми мали дати собі раду самі, і призначив нам зустріч у барі «Ле Куен дез Амі», де він міг нарешті почитати «Меркюр», який витягнув із кишені свого пальта від David Crockett.

З огляду на свою слабку мобільність я відразу здався. Я розраховував почекати у своєму додатковому кріслі й насолодитися спектаклем, який мені запропонували.