Прогулянка пропащих - Томас Сандоз
— Усе гаразд? — занепокоїлася Юлія, бадьоро, але не так бурхливо, як у телевізійній журналістиці.
Якщо пухова куртка і наплічник із черепашками Ніндзя пом’якшили удар, то зібрані ним камінці навпаки відпечаталися на тілі нашого товариша. Одначе Б’єро не має наміру вдавати поранене пташеня. Він хоче грати роль доктора. Відколовшись від нас, він квапиться до рядів майбутніх манекенниць, які засмагають у променях ранкового сонця. На нього не чекає нічого доброго. Незримий пес гавкає ще дужче. «Релакс»? Ми знову схибили, знову заїхали не туди.
Я вдивляюсь у фасад цієї самої бази відпочинку. І згадую вікопомний тиждень на селі, який кілька років тому організував для нас «Ротарі клуб». На атмосферу не вплинули ні харчове отруєння кількох вихователів — фуа-гра, яку подавали на «п’яту страву», зіпсувалася від високої температури, ні подвиги Діпака наступного дня. Нам сказали, що Вердон тече неподалік, тож одразу після десерту ми на тиху годину пішли його шукати. То було справді щось дивовижне. Проте Діпак, якому було замало лише намочити ноги, схопив гігантський буй у формі дельфіна і кинувся у воду. Розповідають, що його знесло аж до Кастелана і туристам довелося проколоти його човна, щоб зупинити його. Не знаючи, що з ним робити, його відвезли до лікарні.
Юлія увійшла до цього храму юнацтва, щоб забрати Гуна, а ми тим часом, як курчата, товчемося на подвір’ї. Б’єро, щоб прийти до нас, іде не туди. Він як той учень канатохідця, який тренується на мотузці, що лежить на землі. Його охкання поширюється і на нас. Не треба забувати, що спочатку тут з’явився наш токсичний предтеча: Гун.
— Я припаркувався б тут, у затінку, — каже чи то справжній, чи то підробний Жан-Філіп Смет, шкандибаючи до свого мерседеса.
Я добре бачу, як збільшуються його кроки, але все розумію запізно. Той, хто привіз нас, застрибує до своєї машини і дає задній хід на тридцять метрів, щоб зайняти зручну позицію. Як треба тікати, тут уже не до запобіжних заходів. Рідко я бачив ще когось, хто тікав від нас так швидко.
Повернутися спиною. Принцип страуса є стратегією самозахисту, яка варта всіх інших. Я порадив це MamoursZ, який не може читати газету без почуття вини, що живе у країні, де мир. Те, що на Землі жене Сонце за Обрій. От морока. То хай сонце собі йде за обрій? Якось штучно, рухатися варто в протилежний бік. Тоді відкинути ідею обрію? Мене та фраза не переконала. А MamoursZ поновив свій пост, боячись, що він не збився зі шляху. Саме тут точка дотику всіх моїх співрозмовників. Нетерпіння. Не лише, щоб їхні страждання хтось почув, а й щоб миттєво відреагував.
Юлія і Гун нарешті з’являються на порозі. Гун схопився за нашу керівничку. Якусь мить я думаю, що він пройнявся духом цієї місцевості і на нього дивним чином зійшов «релакс». Та щойно він опинився поряд із нами і я зміг розгледіти його поросячі очі, я висунув іншу гіпотезу.
— Тебе били?
Довге втомлене зітхання у відповідь цілком задовольняє Юлію. Я кажу, щоб спровокувати її, бо завжди знав, що ми неодмінно потрапимо в біду. Вона перебиває мене, мовляв, і без тебе це знали. Нашого товариша п’яного як чіп знайшов на лавці при дорозі булочник, який розвозив ранкову випічку. Відважний чоловік прийняв його за втікача з бази відпочинку й відвіз його туди.
Те, як пахло з рота Жан-Філіпа, це ніщо порівняно з тим токсичним смородом, який линув із рота Гуна. У своїй першій пиятиці він був ненаситний. Та ми мали ще багато чого владнати, перш ніж провадити з ним бесіду про переваги тверезого способу життя. Ми не мали транспорту, і я зі свого боку не мав наміру лишатися в цьому гостинному домі.
Юлія повернулася в дім. Ми бачили, як її силует спілкується із силуетом інтенданта. Їхні тіла хитаються, ніби виконують сучасний танок, імітуючи збиральників вишень. І враз вони зникають із нашого поля зору.
Я весь на нервах.
— Чесно кажучи, ти не зобов’язана приймати це.
— Ти можеш мені запропонувати щось інше? — заперечує Юлія, — Мені це запропонували, і я не збираюся казати ні. І знай, що мені не подобається цей тон, яким ти розмовляєш зі мною. Ліпше тоді взагалі мовчи.
— Ти мене не змусиш повірити, ніби взагалі всі машини на ремонті чи взагалі невідомо де.
— Люку, годі.
Я всівся в дерев’яну тачку з плетеної верби, якої не побачиш навіть у музеї сільського побуту. Юлія тягне за ручку чимдуж. Вона повторює, що розмову скінчено і я можу йти пішки, якщо мені це не подобається. Її небажання бачити принизливі аспекти ситуації змушує мене майже забути ту пекучу ганьбу, яку я відчуваю при цьому. І «нетривкі прогулянки», які нам радять, узимку для таких, як я, нестерпні. Що це: недооцінювання себе чи помста світові? Від’їзд нашого каравану спричинює каскад неприхованих насмішок. Моїм товаришам по фіг. Насправді мало хто із сосьєтерів Кастеля страждає від таких поглядів. Зазвичай, сконцентровані на собі, іноді просто асоціальні, вони уникають наріжних питань. Це привілей проклятих, привілей, якого в них не відняти. А мене сміх просто катує.
Виявилося, що зупинка на вимогу фунікулера міститься відразу за лісом. Ми, як можемо, пересуваємося широкою стежиною із гравію та глиці. Поліна йде зигзагами, Юлія щось цідить крізь зуби, а Б’єро намагається впіймати пташок. Гун ледь тягне ноги. Мені здається, наш товариш під час своїх нічних мандрів тягав свій флакон із освіжувачем повітря. Шкода, бо ніхто не дорікне його, як співається в пісні. Delícia, delícia / Assim você me mata / Ai se eu te pego / Ai, ai se eu te pego.
Всього на всього п’ять хвилині, обіцяні працівниками бази, розтяглися, як гумові. Тепер ми блукаємо під величезними хвойними деревами, які відкидають дивовижні тіні. Ми перетворюємося на монстрів із «Володаря перснів».
До Гуна, який уже двічі блював у заростях, повертається нормальний колір обличчя поволі, як він звільняється від отрути, якої набрався за ніч. На його окулярах і досі багато бруду. Б’єро рухається здебільшого на чотирьох, аніж на
