Прогулянка пропащих - Томас Сандоз

Я дивлюся на наклейку над дзеркалом заднього огляду, ніби на якусь мандалу. Якщо позаштатні журналісти з «Меркюра» змогли за півдня відшукати достатньо людей, готових говорити відверто щодо своєї залежності від психологічних форумів, то скоро вони зламають мій акаунт. А тоді небезпек стане більше. Берт, волонтер на цивільній службі, не такий обізнаний в інформатиці, як брат Поліни. Він уміє прискорити повільну програму, відкрити інтернетний акаунт, відстежити загублений файл, але він ніколи не ризикне зануритись у фізичні чи віртуальні перипетії машин. Тому я ніколи не переймаюся, що він розкриє таємний зв’язок між мною і секретаріатом. Одначе останні події спонукають мене боятися найгіршого. Адже будь-який ідіот може стати навкарачки й угледіти кабель, який з’єднує мій комп’ютер безпосередньо із сервером нашої установи.

Наш водій пригальмовує. Дорогу перекриває колючий дріт, оздоблений жовтою стрічкою. Корови послуговуються цим химерним коридором, щоб переходити з одного пасовиська на інше. Селянин, який нікуди не поспішає, у зношеному пуловері United Rappers і смугастих штанах до середини гомілки суне за чередою і несе за собою чоботи. Його пес, кокер на високих лапах, підбігла обнюхати шини мерседеса. Джонні опускає скло і свистить крізь зуби, щоб відігнати його, поки той не нажбурив на колесо. Після чого ми чекаємо, що цей селянин виконає номер у стилістиці «Цирку дю Солей», по закінченні якого дротини перекриють цю місцевість назавжди. Я думаю, що Гун неодмінно уявив би саме це.

Як мені відомо, Дезіре народився через чотири роки після свого брата Ноя, за три роки перед своєю сестрою Ліаною. Батьки, представники «Добровільної простоти», виступали за альтернативний спосіб життя без громадської діяльності. Вони мешкали в окремому будинку за кілька кілометрів від міста. Батько Гуна, тесля за освітою, дуже вправний роботяга, якого державні діячі кличуть для вирішення багатьох практичних проблем: коли раптом щось протікає, чи як потрібні вікна особливої форми чи ще якісь сюрпризи реального світу. Коли він буває в Кастелі, то постійно щось позначає на силіконовій тубі або щось записує в блокнот.

Мати Гуна також працює не покладаючи рук. Вона опікується великим городом і продає частину свого врожаю через кооператив. Вона ніколи не приїздить із порожніми руками, і її навідини до Кастеля раз або двічі на місяць завжди супроводжується помітним збільшенням вмісту овочей у нашому раціоні.

Наважуся припустити, що ми квапимося до селища Дранде, яке замріло на обрії серед поля, щоб забрати наш транспорт і мій наплічник, і тут дзвонить мобільний Юлії. Невідомий номер. Вона відповідає, а потім поєднує в одне кілька коротких речень, підсилюючи їх наказовими жестами, щоб змусити нашого водія зосередитися передусім на дорозі, а не на балачках. Я второпав, що Гун знайшовся, тож ми маємо якнайшвидше їхати за ним.

— Та що б воно все провалилося, — підсумовує Юлія, урвавши зв’язок.

— Кепські новини? — питає страхувальник тоном професійного невдахи.

Гун чекає в дитячому оздоровчому таборі на пагорбі з протилежного боку долини. У мене приплив енергії. Ми потрапляємо до гурту інших підлітків, і, можливо, я матиму змогу позичити комп’ютер або смартфон, щоб ознайомитися з новинами і, як пощастить, відповісти на кілька меседжів, якими мають бомбардувати форум. Я підбадьорююсь. А втім, я навіть забув, що ми наганяємо жах навіть на вампірів.

— Тобі сказали, як він там?

— Він у медпункті.

Поліна починає плакати.

— А скажіть, — цюцюкає Юлія, ледь торкаючись передпліччя водія, — чи не могли б ви показати діткам потужність вашої чудової машини?

«Діткам»! Добре зіграно, чутлива струнка, нижче порогу чутливості.

— Ні? — продовжує Юлія в манері юної лані.

— Тримайте, — відповідає страхувальник, знімаючи руку з керма й засуваючи її за пазуху, — я вам дам свою візитівку.

Прямо перед нами з’являється великий трактор. Джонні відхиляє свою траєкторію на якийсь сантиметр, чого не достатньо, щоб роз’їхатися без ризику. Аграрій блимає фарами. Джонні це не обходить. «Гей, ти, куди преш?» Між ними виникає якась така класова боротьба. Трактор продовжує перти на нас, ніби хоче скинути нас у прірву й виграти 50 тисяч євро за потрапляння до радіопередачі «Ви це зможете». Я заміряюся кричати, але нічого не виходить.

Я запам’ятовую останні цифри номера реєстрації і марку тої машини — Massey Ferguson — на випадок, якщо слідчі у цій справі прийдуть до мене в Рай питати деталі. І заплющую очі. «Змушуючи розум мовчати, звільняєшся від страху». Якщо ми уникнемо прикрої ініціації цього бейс-джампінгу, я замовлю два кіло воскових свічок через інтернет. Під своїм справжнім іменем.

Моя остання думка про Юлію, яка так мило поновила контакт зі своїм гіпнотерапевтом. То було між Різдвом і Новим роком. Потроху падав сніг, не так, щоб порадувати шанувальників прогулянок на снігоступах чи будівельників крижаних хаток, проте достатньо, щоб дорога ставала небезпечною. Юлію занесло не туди. Квадрига коліс розладналась. Більше страху, ніж лиха, лише паморозь на обшивці.

Через кілька тижнів незадоволена відповідями свого страхувальника, вона розповіла нам про своє зіткнення. А я вже побачив зв’язок із оповіддю на форумі, історією протоколу, складеного зацікавленими водіями, яка закінчилася в номері готелю. Короткі фрази, які обійшли світ за допомогою оптичних волокон, потрапили на мій екран. Між каяттям і гіркотою містилася спустошена незахищеність. Я не знав, що відповісти. Згодом я вже й не наважувався. І, одначе, якщо хтось є, кому я наважуся допомогти, то це саме вона.

Масив закінчився лугом, посеред якого стоїть високий будинок із похиленим дахом, із химерними балками і балконами. Гірки й гойдалки, баскетбольний майданчик і ряди столів дають уявлення, що це за місце. У вікнах висять рушники і футболки. Величезна вивіска над входом засвідчує, що тут «Релакс».

Я думаю, що побачу тут шибеників-обірванців, яких проти їхньої волі відпровадила сюди Римо-католицька взаємодопомога. Майбутні рецидивісти знатимуть, які з вигляду барани, сіно і грім із неба. На мій погляд, літній табір може бути лише прихованим місцем позбавлення свободи.

Я помилився хіба що на предмет особового складу. Навіть не убачивши, не читаючи і не перечитуючи «Диявол носить Прада», легко відзначити, що ми прибули до місця високої моди й тут готують кліп про реп, який перекроює кордони пристойності. Круті картузи для хлопців, стрінги й підбори для дівчат. Деякі дійшли до збоченства у вигляді топів тілесного забарвлення. Здаля це дуже ефектно.

Б’єро в екстазі вилазить з машини ще до того, як та зупинилась.