Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Коли це сталося, Вон був змушений щоразу давати безкінечні пояснення щодо тих подій. Уперше він, сполохавши служників, розповів про це градом уривчастих оскаженілих звуків, і слова вершниками мчали услід злочинцям, що вкрали його дочку. Повідав сусідам, що прийшли допомогти у пошуках, захеканими фразами, і його груди при цьому болісно здіймалися. Упродовж наступних декількох годин він переповідав це знову й знову, кожному чоловікові, жінці або дитині, зустрічаючи їх на сільських дорогах: «Мою дочку вкрали! Чи не бачили ви чужинців, що їдуть поспіхом, а з ними дворічна дівчинка?» Наступного дня він описав усе своєму банкірові, коли знімав із рахунку гроші для викупу, та полісменові, який прибув із Кріклейда. Саме тоді їм вдалося правильно відновити хід подій. Вони все ще перебували під впливом того, що сталося, але цього разу Гелена розділила з ним оповідку. Вони крокували кімнатою, сідали, підхоплювались і знову крокували, починали говорити разом, а іноді так само разом замовкали, відчуваючи брак слів. Утім, дещо з цієї оповіді він дуже хотів би забути. Гелена описувала ту мить, коли вона виявила, що дитина зникла: «Я розчинила двері й увійшла, але її там не було. Її там не було! Її там не було!» Вона зачудовано повторювала «Її там не було», крутила головою, так дивилася на стелю, ніби дочку сховали за карнизом або посадили на балку під дахом, але її ніде не було. Складалося враження, що відсутність дочки затоплює човен Гелени, затоплює їх обох, і за допомогою оповідки вони намагаються вичерпати воду. Та слова були завбільшки з яєчні шкарлупки, а навколо вирував океан відсутності, надто безмежний для таких скромних посудин. Вона черпала й черпала, та скільки б зусиль не докладала, не могла дістатися дна. Гелена раз у раз повторювала «Її там не було», і голос здавався йому надлюдським; вона тонула у своїй втраті, а його наче паралізувало, і він не міг нічого зробити, щоб її врятувати. На щастя, там був полісмен. Саме він кинув їй рятівну мотузку, за яку вона могла вхопитися. Саме він витяг її своїм наступним запитанням:

— Але ж постіль була зім'ята?

Вона почула його слова, начебто прийшла до себе й кивнула. Своїм звичним, хоч і слабким від утоми голосом, вимовила:

— Її вклала Рубі. Няня.

Тут вона замовкла, і Вонові довелося перебрати оповідь на себе.

— Якщо можна, сповільніться, сер, — сказав чоловік, схилившись над записником і занотовуючи кожне слово олівцем, як старанний школярик. — Ви не проти повторити це знову?

Так він зупиняв їх декілька разів, читав уголос те, що встиг записати, а вони його поправляли, пригадуючи випущені подробиці, знаходячи розбіжності в різних версіях, порівнюючи нотатки, щоб відтворити істину.

Вон написав батькові у Нову Зеландію.

— Не треба, — Гелена спробувала відмовити його. — Навіщо його хвилювати, якщо вже завтра чи післязавтра вона повернеться додому?

Та він усе ж написав листа. Пригадав той поліцейський звіт і переповів його на письмі. Ретельно добирав слова. У листі були наведені всі факти, що стосувалися зникнення дівчинки.

«Невідомі злочинці вдерлися до будинку вночі, — писав він. — Вони поставили драбину, влізли у вікно дитячої кімнати, забрали дівчинку і щезли».

Наступний абзац: «Хоча наступного дня ми отримали лист із вимогою викупу й сплатили його, нашу донечку нам так і не повернули. Ми в очікуванні. Робимо все можливе і не заспокоїмося, поки її не знайдуть. Поліція переслідує річкових циган і збирається обшукати їхні човни. Щойно будуть якісь новини, одразу ж напишу».

У листі не відтворювалася задуха та напівпритомність. Він відтяв із нього всі жахіття. За письмовим столом, майже дві доби по тому, що сталося, Вон написав власний звіт. Добре припасовані одне до одного слова складались у речення, якими він висловлював втрату дочки. Йому вистачило двох списаних сторінок.

Коли Ентоні Вон завершив листа, то перечитав його. Чи згадав усе, що варто було згадати? Він виклав усе, що міг. Коли нарешті переконався, що до листа нема чого додати, запечатав його і покликав служницю, щоб віднесла на пошту.

Тож зараз Вон використав ту саму коротку й суху оповідку, якою не раз задовольняв цікавість своїх ділових партнерів й інших не дуже близьких йому людей. Він уже багато місяців не повторював її, проте зі здивуванням зрозумів, що пам'ятає кожне слово. Йому знадобилося менше хвилини, щоб викласти суть справи сіроокій жінці.

Він завершив свою розповідь і ковтнув води зі склянки. У неї виявився несподіваний і дуже освіжний присмак огірка.

Місіс Константін дивилася на нього так само приязно та доброзичливо. Раптом йому це видалося неправильним. Зазвичай люди були приголомшені, робили незграбні спроби втішити, сказати щось підбадьорливе, або ж у такі миті западала ніякова тиша, яку він порушував сам і переводив розмову на іншу тему. А тут цього не сталося.

— Зрозуміло, — сказала вона. Кивнула, ніби їй справді було щось зрозуміло. І як тут можна щось зрозуміти? Звісно, що ніяк.

— А як почувається ваша дружина?

— Моя дружина?

— На початку свого візиту ви зауважили, що прийшли просити про допомогу з дружиною.

— О, так. Це справді так.

Він відчував, що з моменту його приходу в цей будинок і початку розмови з місіс Константін минуло вже дуже багато часу, хоча насправді — десь чверть години. Вон потер очі, намагаючись відкинути різні перешкоди пам'яті, й пригадав, навіщо він тут.

— Розумієте, справа така. Моя дружина безутішна, що цілком природно. За таких обставин це можна зрозуміти. Вона не думає ні про що інше, як про повернення нашої доньки.

Її розум у жалюгідному стані. Вона не хоче нікого бачити. Відкидає будь-яку розраду в її горі. Майже нічого не їсть, а вночі її мордують такі жорстокі кошмари, що вона має за краще зовсім не спати. Її поведінка поступово стала такою дивною, що тепер вона джерело небезпеки сама для себе. Наприклад, останнім часом призвичаїлася наодинці випливати на ріку у веслувальному човні, ігноруючи власну безпеку та комфорт. Вона стирчить там годинами за будь-якої погоди й у такому одязі, який ні від чого не захищає. Не може пояснити, навіщо це робить, і до добра її це не доведе. Я запропонував їй десь поїхати. Гадав, що подорож її розрадить. Я навіть готовий розпродати тут геть усе й розпочати все наново десь в іншому місці, де ніщо не нагадуватиме про наше горе.

— І що вона відповіла?

— Сказала, що то