Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Мод споглядала за ним, ніби питаючи: «Справді?»
Спогади про Мод раптом наповнили його очі сльозами. Одна з них впала на товсту шию Марти, повисла на рудій щетинці й скотилась у багнюку.
Армстронг витер вологу з очей рукавом. «Це безглуздо», — вилаяв він сам себе.
Марта впритул дивилася на нього з-під рудих вій.
— Але ж ти також за нею сумуєш.
Йому здалося, що її очі затуманилися.
— Скільки ж часу минуло? — він подумки порахував. — Два роки й три місяці. Багато. Хто ж її забрав, ге? Ти ж була там, Марго. Чому ти не вищала, коли вони вкрали твою матір?
Марта пильно на нього поглянула. Він роздивився вираз її писка, спробував розгадати його, та цього разу йому це не вдалося.
Армстронг саме чухав Марту на прощання, коли вона підняла підборіддя і повернула його у напрямку ріки.
— Що там?
Він сам поглянув у той бік, але не побачив і не почув нічого особливого. Утім, мало щось бути… Роберт і Марта обмінялися поглядами. Він ніколи не бачив такого виразу в її очах, але зміг зіставити його з власними відчуттями, щоб зрозуміти його значення.
— Гадаю, ти маєш рацію, Марго. Щось має статися.
Місіс Вон і річкові гобліни
У куточку ока намистинкою блищала сльоза. Око належало молодій жінці, що лежала на дні човна. Волога скупчилася там, де рожева спідка вічка поєднується із вишуканим хитромудрим устроєм сльозових протоків. Вона тремтіла в такт коливанню човна, але під захистом верхніх і нижніх вій не падала.
— Місіс Вон?
Молода жінка перетнула ріку на веслах, але потім склала їх і дозволила човнику дрейфувати до очеретяної затоки, де вона тепер і перебувала. Коли до неї долинули заклики з берега, річкова імла приглушила їхню настирливість. Слова проникали в одне вухо, виходили з іншого та просочувалися водою, тож звучали ледве голосніше, ніж думки в її голові.
«Місіс Вон… Це я», — подумала Гелена. Утім, прозвучало це як ім'я геть іншої людини. Вона уявила таку собі місіс Вон — із тою в неї не було нічого спільного. Та старша — близько тридцяти чи трохи більше, з обличчям немов із портретів, що висіли в передпокої будинку її чоловіка. Дивно було зараз думати, що лише кілька років тому вона була Геленою Ґревіл. Здавалося, що то було так давно. Про ту дівчину вона думала, немов про добре знану людину, яку ніколи більше не побачить. Гелена Ґревіл зникла назавжди.
— Надто холодно для прогулянок, місіс Вон.
Так, холодно. Гелена Вон могла перелічити різні види холоду. Холод від того, що вийшла надвір без пальта, шапки та рукавичок. Холод у повітрі, що пробирав крізь плаття до кісток, а груди, руки й ноги хапали сироти. Коли вдихаєш зимне повітря, а воно жалить ніздрі й змушує легені тремтіти. І наостанок — холод від ріки. Цей — найповільніший, йому потрібен був час, щоб дістати її крізь товсті дошки човна, але коли це вдалося, він обпікав кінчики лопаток, потилицю, груди, хребет і всі частини тіла, які торкалися деревини. Річка підштовхувала човен, витягуючи цим заколисуванням із неї тепло. Вона заплющила очі.
— Ви там? На бога, дайте відповідь!
Відповідь… Це слово витягло на поверхню спогад. Тітка Еліза говорила про відповідь. «Подумай, перш ніж давати відповідь, — торочила вона, — адже такі можливості з'являються не щодня».
Тітка Еліза була молодшою сестрою батька Гелени. Після сорока вона овдовіла і, не маючи дітей, поселилась у брата та дитини його пізнього шлюбу, щоб дратувати їх і засмучувати, так це бачилося Гелені. Її мати померла, коли Гелена була ще немовлям, тож Еліза була переконана, що племінниця потребує материнського виховання та контролю. Брат Елізи був диваком, якому плювати на дисципліну, тож дівчинку майже ніхто не виховував. Еліза спробувала, та їй не вдалося забрати собі багато влади. Спочатку Гелена скаржилася таткові на тітку, а він, підморгуючи, повідав: «їй більше нема де знайти прихисток, Піратику. Просто кивай і погоджуйся з усім, що вона говорить, а потім роби як собі знаєш. Я завжди так роблю». Стратегія спрацювала. Батько та дочка продовжували жити добрими друзяками, і жодне з них не дозволяло Елізі втручатись у їхні спільні справи на річці та човнярській майстерні.
Одного разу в саду, між закликами стишити крок, тітка Еліза розповіла дівчині багато з того, що вона і так уже знала, оскільки це стосувалося її самої. Вона нагадала Гелені (ніби та могла про це забути), що в неї немає матері. Натякала на поважний вік і слабке здоров'я її батька. Гелена не дуже прислухалась і вела тітку в певному напрямку, а та, поглинена власними словами, дозволяла себе вести. Вони дійшли до ріки й стали гуляти вздовж берега. Гелена вдихала холодне пульсуюче повітря і споглядала, як качки пірнають у бурхливі води. Її плечі смикалися від думки про веслування. Живіт сповнився передчуттям радості від першого ривка весла у воді, від змагання з течією… «Вгору чи вниз? — так завжди казав батько. — Несуттєво, сюди чи туди. Пригоди чекають усюди!»
Тітка Еліза нагадувала Гелені про фінансове становище її батька, яке було навіть жалюгіднішим, ніж його здоров'я, а потім — може, Гелена щось і пропустила, бо подумки веслувала річкою, — заторочила про якогось містера Вона, про його порядність, доброту і про те, що його бізнес процвітає. «Тож якщо ти цього не бажаєш, варто лише про це сказати, і цю справу забудуть раз і назавжди, й жодним словом про неї не згадають. Твій батько доручив мені повідомити про це», — підсумувала тітка Еліза. Усе це спочатку заінтригувало Гелену, але раптом усе стало абсолютно зрозумілим.
— Хто з них містер Вон? — поцікавилася вона.
Тітка Еліза була збентежена.
— Ти ж не раз бачила його… Чому ти така неуважна?
Та для Гелени усі таткові приятелі злилися в одне — старі нудні чоловіки. Жоден із них і близько не був такий цікавий, як татко, і її завжди дивувало, як він може витрачати на них час.
— Містер Вон зараз із батьком?
Вона зірвалася з місця і, пропустивши повз вуха обурення тітки Елізи, помчала до будинку. У саду перестрибнула через зарості папороті й крадькома підібралася під вікно кабінету.
