Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

те, що й типовий чоловік: не давав їй грошей, випивав її порцію елю, вештався десь ночами, коли йому заманеться, і лупцював. В очах Лілі їхнє життя було правдивим шлюбом, та коли п'ять років тому він зник за таких обставин, які вона воліла б не пригадувати, жінка не вагалася ані секунди. Враховуючи всі його злодійства та пиятику, він був не вартий прізвища Вайт[5]. Їй здавалося, що вона теж його не варта, але з усіх інших імен, із-поміж яких могла обирати, це їй подобалося найбільше. Тож Лілі взяла його собі. Покинула своє помешкання, пішла уздовж ріки й випадково натрапила на Баскот. «Лілі Вайт, — бурмотіла вона всю дорогу. — Мене звати Лілі Вайт». І намагалася жити так, щоб відповідати цьому імені.

Лілі кинула брунатній козі декілька гнилих картоплин і пішла годувати свиней. Вони мешкали у старому сараї для дров. То була кам'яна будівля, розташована між котеджом і рікою. З боку котеджу в сараї були високі вузькі двері, щоб людина могла зайти всередину, а з іншого боку — низенькі дверцята, щоб свині могли прогулюватися між загорожею та брудною калюжею. Всередині — перегородка, що ділила сарай на дві половини. У тій частині, куди зайшла Лілі, під стіною були складені дрова, поруч лежав мішок із зерном і стара олов'яна миска з помиями. Також там були якісь відра, а на полиці поволі покривалися гнилизною яблука.

Лілі підняла відра й винесла їх надвір, ближче до калюжі. Вона вивалила у корито відро напівзгнилої капусти і ще якоїсь овочевої мішанини, а потім наповнила стару миску водою. У дверцятах обкладеного соломою сараю з'явився боров. Навіть не глянувши у бік Лілі, він опустив голову й заплямкав. Слідом за ним прийшла й свиноматка.

Дорогою свинка потерлася боком об загорожу, а коли Лілі почухала її за вухом, блимнула до неї. Під рудими віями очі в свинки досі були сонними. «Чи сняться свиням сни? — замислилася Лілі. — Якщо так, то їм має снитися щось краще за реальне життя». Свиня тим часом остаточно прокинулась і тепер дивилася на Лілі цілком свідомо. Цікаві створіння ці свині. Інколи витріщається на тебе такими розумними очима, майже як у людини. Чи вони щось пам'ятають? О так, Лілі усвідомила, що саме так і було. Свиня дивилася на неї так, ніби пригадувала минуле втрачене щастя, спогад про яке похований під сумом сьогодення.

Колись і Лілі була щаслива, хоч тепер про це й болісно згадувати. Її батько помер, і вона зовсім його не пам'ятала. До одинадцяти років жила з матір'ю, тільки вони удвох. Грошей у них було обмаль, та й їжі не вистачало, але якось виживали. Увечері, наївшись супу, вони запинались однією ковдрою, щоб зекономити дрова, і за материним кивком Лілі перевертала сторінки дитячої Біблії, історії з якої ненька читала вголос. Сама Лілі науку читання опановувала тяжко. Вона заледве відрізняла «б» від «д», а слова на сторінці тремтіли, щойно ковзне по ним поглядом. Утім, коли мати починала читати своїм ніжним голосом, слова вгамовувались і виструнчувались, і Лілі могла слідкувати за їхньою послідовністю, беззвучно ворушачи губами. Іноді ненька розповідала їй про батька — як він любив донечку, а коли його здоров'я стало погіршуватися, постійно повторював: «Ось найкраща моя частина, Роуз. Вона у цій дитині, яку ми створили разом». У якісь миті їй здавалося, що Ісус та її батько — це різні обличчя тієї самої людини, що постійно була поряд із Лілі, оберігаючи її, і невидимість не заважала їй бути реальною. Та ковдра, і та книжка, і голос матусі, й Ісус, і батько, що так сильно любив донечку — усі ці щасливі спогади робили тягар її подальшого життя тільки більшим. Лілі не вдавалося думати про ті золоті дні без відчаю. Навіть починала шкодувати про те, що взагалі пізнала те щастя. Безнадійна туга за втраченою радістю, побачена нею в очах у свинки, підказала, що вона, мабуть, має такий само вигляд, коли пригадує минуле. Єдине тільки, що Господь, який приглядав за Лілі згори, тепер був сердитий і суворий, а якби батько поглянув із небес на свою дорослу донечку, то одразу ж розчаровано відвернувся б від неї.

Свиня продовжувала витріщатися на Лілі. Та роздратовано відштовхнула її п'ятачок, пробурмотіла: «Дурна роха», — і попленталася вгору до котеджу.

Там вона запалила вогонь, з'їла трохи сиру та яблуко. Обдивилася свічку, від якої залишилася калюжка розтопленого воску й зламаний ґніт, і вирішила поки що обійтися без неї. Поряд із комином стояв стілець із провислим сідалом і різнобарвними латками на оббивці, й вона втомлено опустилася на нього. Була виснажена, та напружені нерви не давали їй змоги розслабитися. Чи з'явиться він цієї ночі? Минулої ночі вона вже його бачила, то, може, й не прийде, але ніколи не передбачиш. Лілі сиділа приблизно годину, прислуховуючись, чи раптом хтось крокує за дверима. Але поволі її повіки стали важчати, вона закуняла й провалилась у сон.

Тепер ріка дихала складною сумішшю пахощів, яка проникала у будиночок крізь шпарину під дверима. Раптом Лілі повела носом. Цей аромат мав землисту основу з відчутними нотками трави, очерету й осоки. Ще до нього примішувався запах сирого каменю. І щось темне, буре, гниле.

І тут річка видихнула дитину. Вона поволі вплила до будиночка, вся сіра й холодна.

Уві сні Лілі насупилася, а її дихання збилося.

Знебарвлене волосся дівчинки прилипло до голови та плечей, а її одяг був кольору брудної піни, що збирається біля краю берега. З неї стікала вода; вода стікала з волосся на плаття, а з плаття на підлогу. Текла і текла.

Лілі задушливо квокнула від жаху.

Кап-кап-кап... Вода все не закінчувалася; вона текла б цілу вічність; вона текла б, допоки річка не обміліла. Аж тут дитина спрямувала злий погляд на жінку, що спала на стільці, й — поволі, поволі — підняла зіткану з туману руку і вказала на неї.

Лілі здригнулась і прокинулася…

Річкове дитя зникло.

Декілька секунд Лілі збентежено вдивлялась у те місце, де щойно плавала в повітрі дівчинка.

— Ох, — видихнула вона. — Ох! Ох!

Притиснула долоні до обличчя, ніби намагаючись сховатися від привида, та водночас підглядала крізь пальці, чи насправді дівчинка щезла.

Минуло трохи часу, та легше їй не ставало. Вона відчувала, що дівчинка все ще розлючена. Якби ж вона побула тут трохи довше, щоб Лілі могла з нею заговорити. Розповісти, що їй дуже шкода. Розказати, що вона віддала б усе,