Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— А що на це каже твоя мати?

— Переважно нічого. Але якщо вже каже, то згадує, що проїдати статки все-таки краще, ніж пропивати. Тоді батько чимсь її відважує, і вона мовчить кілька днів.

Поки хлопець торохкотів, Армстронг скоса його розглядав. На лобі та зап'ястках у нього були помітні сліди від синців.

— То недобрий будинок. Будинок місіс Івіс, сер, — промовив Бен.

— Чому ти вважаєш його недобрим?

Хлопець замислився.

— Бо він поганий, сер.

За декілька хвилин вони були на місці.

— Я краще постою тут і потримаю вашу конячку, сер.

Армстронг передав йому повід кобили, а на додачу простягнув яблуко.

— Якщо даси його Фліт, матимеш відданого друга на все життя, — сказав він, обернувся і постукав у двері великого непоказного будинку.

Двері трохи прочинилися, і він побачив обличчя, що було майже так само вузьким, як і шпарина, крізь яку воно визирало. Жінка глипнула на його чорноту, і її перекосило.

— Киш! Забирайся звідси, чортяко! Тобі сюди зась! Йди своєю дорогою! — вона говорила надто голосно і водночас надто повільно, наче звертаючись до дурника чи іноземця.

Жінка спробувала грюкнути дверима, та їй заважав черевик Армстронга. Чи то під враженням від дорогої напуцованої шкіри, чи то від бажання ще раз добряче його вилаяти, та вона знову трохи прочинила двері. Втім, не давши їй змоги відкрити рота, Армстронг звернувся до неї сам. Він говорив ввічливо та з величезною поштивістю, ніби то не вона щойно обізвала його чортякою і не його нога стирчала у дверному отворі.

— Вибачте, що з'явився без запрошення, мадам. Ви, мабуть, дуже зайняті, але я не затримаю вас ані хвилиною довше, ніж потрібно.

Він побачив, що вона завважила освіченість, яку видавали його голос і манери, оцінила його красивий капелюх й елегантне вбрання. Жінка, вочевидь, зробила правильні висновки, й Армстронг відчув, що тиск дверей на ногу послабився.

— Що вам потрібно? — спитала вона.

— Як я розумію, тут у вас проживає молода особа на ім'я місіс Армстронг?

Її рот розтягнувся у фальшивій солоденькій посмішці.

— Так, вона тут працює. Але вона новенька. Тож коштує дорожче.

То ось що мав на увазі Бен, коли говорив про «поганий будинок».

— Мені лише треба з нею поговорити.

— У вас до неї лист? Вона чекає на нього вже декілька тижнів. Майже втратила надію.

Ця гостра вузька жінка простягнула в отвір таку ж гостру вузьку руку. Армстронг глянув на неї і похитав головою.

— Мені б дуже хотілося особисто побачити її, якщо можна.

— Тож це не лист?

— Ні. Відведіть мене до неї, якщо ваша ласка.

Вона повела його вгору сходами, бурмочучи під носа: «Звісно, я подумала, що це лист. Що ж мені було ще думати, коли місяць поспіль я тільки й чую: „Чи прийшов мені лист, місіс Івіс?“ і „Місіс Івіс, чи немає для мене листа?“»

У відповідь він промовчав, але напускав на себе спокійний і погідний вираз щоразу, як вона оберталася до нього.

Сходи, що внизу були широкими та зручними, чим далі вгору ставали все вужчими та хиткішими. Армстронгові впадали в око незастелені ліжка й одяг, кинутий на підлогу. В одній із кімнат нахилилася, натягаючи на ногу панчоху, напівоголена жінка. Коли вона помітила його, її губи розтягнулися в усмішці, але в очах ніякої усмішки не було. Він занепав духом. Невже саме таку жінку Робін узяв за дружину?

Нарешті, на найвищому сходовому майданчику, де облупилася фарба, місіс Івіс зупинилась і загупала в двері.

Жодної відповіді.

Вона загупала знову.

— Місіс Армстронг! До вас тут джентльмен.

Знову жодної відповіді.

Місіс Івіс насупилася.

— Навіть не знаю… Вранці вона не виходила з дому, я б це почула.

І несподівано заголосила:

— Вона втекла, ось що! Ах ти ж шльондра! — місіс Івіс миттю витягла ключ із кишені, відімкнула кімнату й увірвалася всередину.

Армстронг глянув через її плече й одразу все зрозумів. На тлі зім'ятого та заплямованого простирадла на залізному ліжку — та, зовсім інша, жахлива білість: випростана рука, закляклі пальці.

— Боже, ні! — він притиснув руку до очей, наче ще не пізно було розвидніти цю страшну картину. Так і стояв, щільно заплющивши очі, поки місіс Івіс вела свої скарги.

— Стерво! Вона завинила мені платню за два тижні! «Коли отримаю листа, місіс Івіс»! Брехлива сучка! А мені що тепер робити?! Їла мою їжу, спала на моїй постелі! Ще й думала, що їй не годиться тут працювати! Я їй казала: «Викину тебе на вулицю, якщо не будеш платити за ліжко й обід! Мені тут дармоїдки ні до чого! Якщо не платиш гроші, мусиш відробити!» І я таки добилася свого. Я не потерплю, щоб дівчина жила тут у борг і вважала, що їй не треба платити. Врешті-решт вона здалася. Тут із усіма так. А тепер мені що робити? Пограбувала мене, тварюка!

Коли Армстронг відвів долоню від очей і розплющив їх, то був уже зовсім іншою людиною. Він із болем оглянув цю жалюгідну кімнатку. Від голих підлогових дошок дув страшенний протяг, а крізь розбиту шибку всередину вдиралися гострі леза крижаного вітру. Штукатурка на стінах місцями виямчилась, а десь пішла пухирями. Усе тут було безбарвним, холодним і незручним. На тумбочці біля ліжка стояв коричневий аптечний каламарчик. Спустошений. Він узяв його й понюхав. Отже, це й усе. Дівчина вкоротила собі віку. Він тишком поклав флакончик до кишені. Навіщо зайвий розголос? Допомогти їй він нічим уже не міг, тож принаймні краще приховати подробиці її відходу в кращий світ.

— Та хто ви такий? — звернулася до нього місіс Івіс, і тепер у її голосі відчувалися бухгалтерські нотки.

Хоч це й було малоймовірно, та все-таки вона наважилася припустити:

— Ви їй рідня?

Відповіді не дочекалася. Чоловік простягнув руку й закрив мертвій дівчині очі, а потім на хвилину схилив голову в молитві.

Місіс Івіс напружено чекала. Вона не повторила разом із ним «Амінь», та коли молитву було завершено, почала знову з того місця, на якому зупинилася.

— Бо якщо ви її родич, то маєте відшкодувати. Вона мені заборгувала.

Поморщившись, Армстронг запустив руку в складки свого пальта і витягнув шкіряний гаманець. Він відрахував їй у долоню монетки. Уже було зібрався повернути гаманець на місце, та вона вигукнула: «Цілі три тижні!» Він із огидою видав їй ще декілька монеток, і її