Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Усе ще налякана, Лілі нахилилася до підлогових дошок, над якими кружляла дівчинка. У тьмяному світлі вона змогла розпізнати на них лише темні плями. Підвелася зі стільця і зачовгала по підлозі. Простягнула руку і торкнулася пальцями темних плям.
Підлога була мокра.
Лілі молитовно склала руки.
— Допоможи мені вибратися з трясовини, щоб вона мене не поглинула. Витягни мене з водних глибин. Не дай повені затопити мене, і не дай безодні утягнути.
Вона поспіхом повторювала ці слова, допоки не вирівнялося дихання, а тоді з важкістю підвелася на ноги й завершила:
— Амінь.
Утім, їй досі було тривожно, і не через цей моторошний візит. Чи то ріка готувалася до повені? Вона підійшла до вікна. Темний блиск води не посунувся ближче до будинку.
Тоді це він. Невже прийде? Вона на мить виглянула надвір, нашорошивши вуха, прислуховуючись до звуків. Нічого.
Це було пов'язано з чимось іншим.
Із чим же?
Відповідь на це питання була вимовлена голосом, таким схожим на голос її мами, що Лілі на мить завмерла, аж тут зрозуміла, що то її голос:
— Щось має статися.
Містер Армстронг у Бемптоні
«Щось має статися», — подумалося їм усім. І невдовзі у редкотському «Лебеді» щось таки сталося.
Що ж тепер?
Наступного після найдовшої ночі ранку стукіт підков на бруківці повідомив про приїзд вершника до селища Бемптон. Ті нечисленні мешканці села, яким пощастило в ту ранню годину бути надворі, презирливо пхикали й закочували очі. Хто ж той дурень, що чвалом несеться тутешніми вузькими вуличками? Коли вершник і кінь нарешті показались, у селян побільшало цікавості. То не місцевий шибайголова; їздець був чужинцем, ба більше — темношкірим. Обличчя мав похмуре, а пара, яку він видихав цього морозного ранку, робила його вигляд ще загрозливішим. Коли вершник уповільнився, то варто було селянам на нього поглянути, як вони одразу заскакували до власних домівок і міцно зачиняли за собою двері.
Робертові Армстронгу було не звикати до враження, яке він справляв на інших. Незнайомці завжди спочатку боялися його. Завдяки чорному кольору шкіри він усюди був чужим, а його зріст і міць, що стали б окрасою будь-якого білого чоловіка, відлякували людей ще дужче. Насправді ж, як чудово розуміли інші живі істоти, душу мав напрочуд добру. Візьміть, наприклад, Фліт. Казали, що вона надто дика, таку не приборкаєш, тож він її купив майже на дурничку, і вже за пів години після того, як надів на неї сідло, вони стали найкращими друзяками. А ще ж кішка. Кощаве безвухе створіння, що одного зимового ранку заявилося до його комори, шипіло та кидало розлючені погляди на всіх і кожного, а тепер біжить до нього через двір, задерши хвоста, і нявчить, щоб їй почухали підборіддя. Навіть божі корівки, що влітку обсідали його обличчя, знали, що Армстронг може лиш зморщити носа, якщо вони вже надто йому дошкулятимуть. Жодна дика чи свійська тварина не відчувала перед ним страху, але ж люди — то зовсім інша справа.
Якийсь дивак нещодавно написав книжку — Армстронг чув про неї, — де припустив, що людина — то така собі розумна мавпа. Ця ідея спровокувала багато знущань і роздратування, та чоловік був схильний їй вірити. Він був переконаний, що людство від царства тварин відділяє дуже прозорий бар'єр, і що буцімто унікальні людські якості — розум, доброта, здатність до спілкування — можна спостерігати в його коней, свиней, навіть у гайворонів, які бундючно походжали поміж корів. І ще дещо: методи, які Армстронг застосовував до тварин, добре спрацьовували й на людях. Урешті-решт, йому завжди вдавалося завоювати їхню прихильність.
Утім, раптове зникнення товариства, яке він бачив лише хвилину тому, трохи ускладнювало ситуацію. Армстронг не орієнтувався у Бемптоні. Пройшовши вперед ще декілька ярдів, він на перехресті помітив хлопчика, що розтягся на трав'янистому п'ятачку біля дорожнього знака. Той був такий захоплений спогляданням крем'яшків, що не помічав ані холоду, ані Армстронга, який наблизився до нього.
На хлопчачому обличчі промайнули дві емоції. Перша — панічний страх — тривала недовго. Вона зникла одразу, коли хлопець побачив новий крем'яшок, що мов чародійською силою з'явився з кишені Армстронга. (У чоловіка в одязі були міцні глибокі кишені, де він за звичкою носив різні штуки, за допомогою яких приборкував і переконував різних створінь. Зазвичай тримав там жолуді для свиней, яблука для коней, крем'яшки для малих хлопчиків і фляжку з алкоголем для старших. Із жінками він покладався на добрі манери, красиві слова та бездоганно напуцовані черевики й до блиску начищені ґудзики). Крем'яшок, якого Армстронг простягнув хлопчикові, був не звичайним, а зі спалахами жовтого й оранжевого кольору, і це так нагадувало полум'я, що біля нього хотілося погрітись. Хлопчик одразу ж зацікавився.
Гру поновлено, але гравців тепер було двоє, й обидва дуже зосереджені. Перевага хлопчини була в тому, що він знав рельєф: які пасма трави схиляться під крем'яшком, а які, через своє жорстке коріння, відправлять його іншою траєкторією. І гра завершилася тим, що крем'яшок, як Армстронг того й хотів, перекочував до кишені хлопця.
— Чесно та справедливо, — визнав він. — Перемогу здобув найсильніший.
Але хлопець чомусь зніяковів.
— То був ваш найкращий крем'яшок?
— Удома маю ще. Але ж мені потрібно відрекомендуватися. Мене звуть містер Армстронг, я фермер із Келмскота. Чи не допоможеш із деякою інформацією? Мені потрібно дізнатися, де будинок, у якому живе дівчинка на ім'я Еліс.
— Це у будинку місіс Івіс, там живе її мати.
— А її мати звуть?..
— Місіс Армстронг. Це ж точнісінько як звуть вас, сер!
Армстронгові трохи полегшало на серці. Якщо ту жінку звуть місіс Армстронг, то Робін усе ж одружився з нею. Можливо, все й не так погано, як йому здавалося.
— А де будинок місіс Івіс? Можеш розказати?
— Краще я сам вас відведу. Знаю короткий шлях, бо мені доручають доставляли туди м'ясо.
Вони підвелися на ноги. Армстронг узяв Фліт за уздечку.
— Моє ім'я ти знаєш, а цю кобилу звати Фліт. А як тебе звуть?
— Я Бен, син м'ясника.
Армстронг помітив звичку Бена робити глибокий вдих перед кожною відповіддю та випалювати її на одному диханні.
— Бен. Гадаю, ти наймолодший син, бо ім'я Бенджамін означає саме це.
— Це означає найменший і останній. Так назвав мене батько, а мати каже, що з одного імені зиску небагато, тож після мене народилося ще троє, та й четвертий