Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Ця опецькувата хатка з мохастого каменю мала дві кімнати, двоє вікон і двері. Спальні не було, але з кухні вели сходи до платформи під стелею, де можна було розмістити солом'яний матрац. Одним боком це ложе сусідило з димарем, тож при запаленій печі сплячий мав змогу зігріти голову чи ноги. То було жалюгідне житло, і порожнім воно стояло частіше, ніж орендованим. Наважитися жити в холоді й вогкості могли тільки відчайдухи. Для власної назви цей будиночок був наче замалий, але, як не дивно, він мав їх аж дві. Офіційно називався Болотний котедж, але з давніх-давен був усім відомий як Притулок кошикаря. Колись давно його винаймав один кошикар, він прожив там чи то десять, чи то тридцять років, залежно від того, хто оповідав цю побрехеньку. Влітку він збирав очерет, а цілу зиму плів кошики, й усі купували їх саме в нього, бо товар був якісний, та й ціну чоловік не гилив. Не мав ані дітей, які могли б його розчарувати, ані жінки, яка могла б його пиляти, ані коханої, яка могла б розбити йому серце. Він був мовчазний, та не відлюдько, приязно вітався з усіма і ніколи ні з ким не сварився. Боргів не робив. Гріхів — чи то явних, чи то таємних — у нього теж не було. Втім, одного ранку він попрямував просто у річку з набитими камінням кишенями. Коли тіло виплило біля якоїсь баржі й чекало, поки його витягнуть на пристань, люди зайшли до його домівки. Там вони побачили картоплю в кам'яній мисці та сир. Глечик був наповнений сидром, а на камінній поличці стояла наполовину повна тютюнова бляшанка. Його кончина спантеличила всіх. Він мав роботу, їжу й утіху — чого ще бажати людині? То була страшна загадка, і лише за одну ніч Болотний котедж перейменували на Притулок кошикаря.
Відтоді, як там мешкав кошикар, ріка зрізала частину берега, підмивши шари гравію. Це утворило небезпечні обриви, які, на перший погляд, були міцними, а насправді не витримували людської ваги. Коли вони обрушувалися, єдиною перешкодою для повені був лише спадистий береговий схил, де тендітне коріння вербозілля, болотної бузини та плакуну марно намагались якось скріпити землю, і їх вимивало звідти з кожним водопіллям. Рівнодення, злива, помірний дощ, що лив одразу після спеки, танення снігу, чи взагалі будь-яка зла примха погоди — і ріка одразу затоплювала цей схил. Десь посередині хтось колись врив у землю стовпчик. Час вибілив його, а численні затоплювання примусили розтріскатися, та все-таки вирізані на ньому мітки рівнів води ще було видно, та й дати повеней також можна розібрати. Таких міток було повно і біля підніжжя, і посередині, і біля вершечка. Трохи вище укопали новіший стовпчик. Вочевидь, були такі водопілля, що цілком поглинали старий. На новому було лише дві мітки, нанесені вісім і п'ять років тому.
Сьогодні біля нижчого стовпчика стояла жінка і дивилася на ріку. Вона притримувала пальто потрісканою та червоною рукою без рукавички. Пасма волосся вибилися з-під шпильок і розтріпалися під вітром; вони були напрочуд світлі, й це маскувало сріблясту сивину. Якщо судити за волоссям, то жінка видавалася молодшою своїх сорок із гаком років, та з обличчя складалося зовсім інше враження. На ньому залишили слід тривоги, а лоб перекреслили зморшки від постійного хвилювання.
Тепер стовпчик стояв за цілий ярд від води. Сьогодні повені не очікувалося, та й завтра також, і все-таки жінчині очі були сповнені страху. Холодна, чиста, прудка вода із сичанням текла повз неї. Іноді хвильки плюскали, і коли біля її ніг падали бризки, вона боязко підскакувала й відступала на декілька дюймів.
Поки жінка стояла там, то пригадала історію кошикаря і здригнулася, уявивши, як він відчайдушно крокував по дну ріки, набивши кишені камінням. Вона думала про всі ті занапащені душі, що тепер живуть під водою, і гадала, хто з них тепер пропливає повз неї, плюскаючи їй під ноги. Вкотре сказала собі, що колись обов'язково запитає священника про душі померлих на дні ріки. Про це не написано в Біблії — принаймні їй не було про це відомо. Але в Біблії багато про що не написано. Хоч то й велика книжка, та облиште, не може ж у ній бути згадано геть усе?
Вона повернулась і попрямувала схилом угору, до котеджу. Робочий день узимку не коротший, ніж улітку, тож коли жінка дісталася дому, вже стемніло. А їй ще треба було зайти до тваринок.
Лілі оселилась у цьому котеджі чотири роки тому. Вона відрекомендувалась як місіс Вайт, удовиця, і спочатку до неї поставилися з недовірою, адже жінка цуралася питань про своє минуле й усіляко уникала проявів дружньої цікавості. Та вона щонеділі сумлінно з'являлася в церкві, а за кожну покупку розраховувалася готівкою, жодного разу не попросивши про кредит, і поступово лід недовіри розтанув. Невдовзі Лілі влаштувалася на роботу до священникового обійстя; спочатку як праля, а потім, оскільки вона була невтомна й моторна, їй давали й інші доручення. Два роки тому священникова домоправителька вийшла у відставку, і Лілі взяла на себе обов'язки з ведення господарства в усьому обійсті. Для домоправительки там були відведені дві милі кімнатки, та жінка продовжувала жити у Притулку кошикаря — через тваринок, так вона казала. Люди до неї звикли, та все одно ходили чутки, що з Лілі Вайт щось не так. Чи насправді вона була удовою? Чому так нервово реагувала, коли до неї зверталися несподівано? І яка б це розумна жінка мешкала на самоті в тому вологому Притулку кошикаря, коли можна було розкошувати серед шпалер у будинку священника? І все це заради кози та пари свиней? Утім, її добрі стосунки зі священником дещо пом'якшували підозри, і тепер громада скоріш жаліла, аніж засуджувала жінку. Хай яка вона там не чудова домоправителька, але подейкували, що Лілі Вайт бракує клепки в голові.
У тих плітках, які люди поширювали про Лілі Вайт, була дещиця правди. Перед законом і в очах Господа вона ніколи не була заміжня. Декілька років поблизу неї був такий собі містер Вайт. Із ним вона виконувала типові обов'язки дружини: готувала йому їжу, вимивала його підлогу, прала його сорочки, спорожнювала його ночви та зігрівала його ліжко. Він, зі свого боку, робив
