Консуело - Жорж Санд

— Авжеж, чорт забери! «Пане, — сказав я знатному придворному й відчинив перед його осліпленим поглядом ящик, — ось тридцять табакерок, найгірша з них коштує в тридцять разів більше, ніж та, яку ви мені підносите, і до того ж, як бачите, інші монархи не погордували вшанувати мене своїми мініатюрами. Скажіть королеві, вашому володареві, у Кафаріелло, слава богу, немає потреби в табакерках».

— Присягаюся Бахусом! До чого, мабуть, зніяковів король! — вигукнув Порпора.

— Почекайте, це ще не все! Вельможа мав зухвалість мені відповісти, що серед іноземців його величність дарує свій портрет тільки посланникам.

— Який нахаба! Що ж ти йому на це відповів?

— «Послухайте, пане, — сказав я, — знайте, що з посланників усього світу не зробиш одного Кафаріелло…»

— Прекрасно! Чудова відповідь! О! Як я впізнаю мого Кафаріелло. І ти так і не прийняв від нього табакерки?

— Ні, чорт забирай! — відповів Кафаріелло, неуважливо виймаючи з кишені золоту табакерку, всипану діамантами.

— Чи не та це ненароком? — запитав Порпора, з байдужим виглядом дивлячись на табакерку. — А скажи, бачив ти там нашу юну саксонську принцесу? Ту, якій я вперше поставив пальчики на клавесин у Дрездені, в ті часи, коли її мати, польська королева, робила мені честь своїм протегуванням. Це була мила маленька принцеса.

— Марія-Жозефіна?

— Так, дофіна Франції.

— Чи бачив я її? Навіть в інтимному колі. Це предобра особа. Ах! Яка прекрасна жінка! Ми з нею найкращі друзі у світі, слово честі! Ось що вона мені подарувала. — І він показав на своєму пальці перстень із величезним діамантом.

— Кажуть, вона сміялася від душі з того, як ти відповів королю з приводу його подарунка.

— Звичайно, вона визнала, що я прекрасно відповів і що король, її свекор, повівся мовби останній скнара.

— Справді? Вона тобі це сказала?

— Вона на це натякнула, передаючи мені паспорт, який змусила підписати самого короля.

Всі, хто слухав цей діалог, відвернулися, посміюючись нишком. Усього годину тому Буонончіні, розповідаючи про перебування Кафаріелло у Франції, описував цю його бесіду з дофіною, яка, передаючи йому паспорт, прикрашений підписом монарха, зауважила, що він дійсний тільки протягом десяти днів, а це було рівнозначно наказу покинути Францію в найкоротший строк.

Тут Кафаріелло, боячись, очевидно, подальших розпитувань про цю подію, перемінив розмову.

— Ну як, маестро, — звернувся він до Порпори, — багато було в тебе останнім часом у Венеції учнів, чи зустрічалися серед них ті, що подають надії?

— Уже й не кажи! — відповів Порпора. — Після тебе небо було скупе, і школа моя безплідна. Бог, створивши людину, спочив од справ своїх. А Порпора, відтоді як створив Кафаріелло, склав руки й нудьгує в бездіяльності.

— Дорогий учителю, — вів далі Кафаріелло, у захваті від компліменту і сприймаючи його за чисту монету. — Ти занадто поблажливий до мене. Однак у тебе було кілька багатообіцяючих учнів, коли я бачився з тобою в школі Мендіканті. Ти тоді вже випустив Кориллу — її, пам'ятаю, високо оцінила публіка. Красива дівчина, їй-богу!

— Красива і нічого більше.

— Правда? Нічого більше? — запитав Гольцбауер, який прислухався до розмови.

— Кажу ж вам, нічого більше, — авторитетним тоном повторив Порпора.

— Це корисно знати, — прошепотів йому на вухо Гольцбауер. — Вона приїхала сюди вчора ввечері майже зовсім хвора, як мені передавали, і, однак, уже сьогодні вранці я одержав від неї прохання взяти її на імператорську сцену.

— Це не те, що вам потрібно, — мовив Порпора. — Ваша дружина співає… у десять разів краще за неї. — Він хотів було сказати «не так погано», але зумів вчасно стриматися.

— Дякую вам за високу думку, — відповів директор.

— Невже у вас не було інших учнів, крім товстої Корилли? — знову заговорив Кафаріелло. — Венеція, виходить, вичерпалася? Мені хотілося б побувати там майбутньої весни з Тезі.[228]

— Що ж перешкоджає?

— Тезі захоплена Дрезденом. Але невже я не знайду у Венеції жодної кішки, яка нявчить? Я не дуже вимогливий, та й публіка буває поблажлива, коли на перших ролях такий співак, як я, здатний «винести» всю оперу на своїх плечах. Приємний голос, послушенство й тямущість — ось усе, що мені треба для дуетів. А до речі, вчителю, що ти зробив із маленької смаглявки, яку я в тебе бачив?

— Хіба мало я вчив смаглявок!

— О! У тієї був чудесний голос, і, пам'ятаю, прослухавши її, я тобі сказав: «Цей маленький виродок далеко піде». Я навіть тоді, заради забави, проспівав їй дещо. Бідолашна дівчинка заплакала від захвату.

— Еге ж! — сказав Порпора, дивлячись на Консуело, що почервоніла, як ніс маестро.

— Як її звали, чорт забирай? — вів далі Кафаріелло. — Дивне ім'я… Ну, ти мусиш пам'ятати, маестро; вона була потворна, як смертний гріх!

— То була я, — озвалася Консуело, поборовши свою ніяковість і з посмішкою підходячи до них і шанобливо вітаючи Кафаріелло.

Така дрібниця не була здатна збентежити Кафаріелло.

— Ви! — вигукнув він грайливо, беручи її за руку. — Брешете, ви премила дівчина, а та, про яку я говорю…

— О! Звичайно, то була я, — перебила Консуело. — Подивіться на мене гарненько. Ви мусите мене впізнати — це та ж сама Консуело.

— Консуело! Так! Так! По-диявольському важке ім'я. Але я вас зовсім не впізнаю й дуже боюся, що вас підмінили. Дитя моє, якщо, придбавши красу, ви втратили голос і талант, який так багато обіцяв, то було б краще для вас залишитися поганулею.

— Я хочу, щоб ти її почув, — сказав Порпора, який палав бажанням показати свою ученицю Гольцбауеру.

І він потяг Консуело до клавесина трохи проти її волі, тому що вона давно вже не виступала перед такими знавцями й узагалі зовсім не готувалася співати того вечора.

— Ви мене дурите, — заявив Кафаріелло. — Це не та дівчина, що я бачив у Венеції.

— Зараз ти сам пересвідчишся, — відповів йому Порпора.

— Справді, вчителю, це жорстоко: ви змушуєте мене співати, коли в мене в горлі ще сидить пил од п'ятдесятьох миль шляху, — соромливо протестувала Консуело.

— Однаково співай! — відрізав маестро.

— Не бійтеся мене, дитя моє, — звернувся до неї Кафаріелло, — я вмію бути поблажливим. Аби ви не боялись, я співатиму з вами, якщо бажаєте.

— За цієї умови скоряюся, — відповіла вона, — щастя, яке я відчую, слухаючи вас, перешкодить мені думати про себе.

— Що б нам проспівати разом? — запитав Кафаріелло Порпору. — Вибери нам дует.

— Сам вибирай, — відповів той, — немає нічого, чого вона не могла б проспівати з тобою.

— Ну, тоді що-небудь твоє, маестро, мені хочеться нині порадувати тебе. І до того ж я знаю, у синьйори Вільгельміни є всі твої твори, оправлені зі східною розкішшю й оздоблені позолоттю.