Консуело - Жорж Санд

її гарний, свіжий, гнучкий голос і відчув, що перед ним — тямуща істота, яка легко піддається навчанню. Більше він нічого не відчув, не вгадав, та більше йому нічого й не потрібно було для його театру в Росвальді. Він був багатий і звик купувати без особливого розбору та дріб'язкового обговорення все, що йому підходило. Він захотів купити талант і саму Консуело, як ми купуємо ножик у Шательро чи скляні вироби у Венеції. Торговельна угода не відбулася, й оскільки жодної хвилини він не був закоханий у неї, то ані хвилини й не жалкував про це. Правда, він був трохи розгніваний при своєму пробудженні в Пассау, але люди, які багато про себе думають, недовго страждають од такої невдачі, вони незабаром про неї забувають: хіба не їм належить увесь світ, особливо якщо вони багаті? «Ну що ж, — сказав собі шляхетний граф, — одна невдача, а за нею сто удач».

Він пошепотівся з Вільгельміною під час виконання Консуело останньої арії й, помітивши, що Порпора кидає на нього люті погляди, згодом пішов, не діставши ніякого задоволення в товаристві цих педантичних і неотесаних музикантів.

Розділ 85

Першим бажанням Консуело після повернення до своєї кімнати було написати Альбертові, та невдовзі вона виявила, що це не так легко зробити, як їй здавалось. У першій же чернетці вона почала було йому описувати всі пригоди своєї подорожі, але тут же злякалася, що опис пережитої нею небезпеки та випробувань занадто схвилює його. Вона пам'ятала, до якої божевільної нестями дійшов Альберт, коли вона розповіла йому в підземеллі про ті жахи, які довелось їй пережити по дорозі в замок. І Консуело розірвала чернетку. Вона вирішила, що треба позбавити цю глибоку душу, цю вразливу натуру хвилюючих подробиць дійсності, обмежившись однією переважною ідеєю, одним почуттям, — написати кілька слів про любов і вірність, у якій вона йому заприсяглась. Але ці кілька слів мали бути дуже твердими; найменша невизначеність викликала б у ньому неймовірні страхи й муки. А як могла вона стверджувати, що в ній нарешті пробудилася безперечна любов і непохитна рішучість — тобто те, чого потребував Альберт, аби існувати, чекаючи на неї. Щирість і чесність Консуело не допускали напівправди.

Суворо запитуючи своє серце й совість, вона переконалася, що здобула перемогу над любов'ю до Андзолето й тому сильна та спокійна духом. Вона почувала повну байдужість до всякого чоловіка, крім Альберта, ніхто не вселяв їй ні любові, ні захопленості, — але любов і глибоку захопленість вона незмінно відчувала до Альберта й коли була біля нього. Мало було перемогти спогад про Андзолето, усунути саму його присутність, аби в душі дівчини зайнялася палка пристрасть до молодого графа: вона не могла без жаху згадати про душевну хворобу бідолашного Альберта, про обтяжуючу велич замку Велетнів, про аристократичні упередження каноніси, про вбивство Зденка, про похмуру печеру скелі Жаху — словом, про все сумне й дивне життя в Чехії, що здавалось їй тепер сном. Подихавши вільним повітрям бродячого життя на горах Богемського Лісу і знову занурившись у музичну стихію біля свого вчителя, Консуело згадувала про Чехію не інакше як про страшне сновидіння. Хоча вона й не погоджувалася з безглуздими артистичними афоризмами Порпори, але коли повернулася знову до життя, що так відповідає її вихованню, обдарованню, духовним запитам, їй здалося неможливим зробитися хазяйкою замку Велетнів.

Що ж могла вона повідомити Альбертові? Що нового могла вона обіцяти й підтвердити йому? Хіба нею не володіли та ж нерішучість, той же жах, що й при втечі із замку? Якщо вона кинулася до Відня, а не в інше місце, то тільки тому, що тут її чекало протегування єдиного законного авторитету, визнаного нею в житті. Порпора був її благодійником, її батьком, її підтримкою й учителем у найсвятішому значенні слова. Біля нього вона не почувалася сиротою й не мала права розпоряджатися собою тільки за велінням свого серця або розуму.

А Порпора засуджував, висміював і енергійно відкидав думку про шлюб, бачачи в ньому вбивство геніального таланту, принесення в жертву великого майбутнього заради романтичної, утопічної самовідданості. У замку Велетнів також був старий, великодушний, шляхетний і ніжний, котрий пропонував себе їй у батьки. Але хіба міняють батька згідно з обставинами? І якщо Порпора говорив «ні», то хіба могла Консуело прийняти «так» графа Християна?

Цього не могло, не мало бути, і належало чекати, що скаже Порпора, коли він краще розбереться у фактах і почуттях. Але що сказати нещасному Альбертові зараз, як підтримати в ньому надію, закликати до терпіння, поки вчитель або підтвердить своє рішення, або змінить його? Повідати йому про перший спалах обурення Порпори — значило б позбавити Альберта всякого спокою; приховати — рівнозначно обману, а цього вона робити не хотіла. Навіть якби життя цього шляхетного молодика залежало від неправди, то й тоді Консуело не збрехала б. Є люди, яких занадто поважають, аби обманювати хоча б заради їхнього порятунку.

І ось вона знову почала писати, але порвала двадцять початих листів, не довівши жодного до кінця. Хоч як намагалася вона, на третьому же слові виходило так, що вона або давала занадто сміливі обіцянки, або, навпаки, висловлювала сумніви, а це могло зробити на Альберта згубну дію. Вона лягла в постіль, страшно пригнічена втомою, смутком, занепокоєнням, і довго мучилася від холоду й безсоння, не в змозі ні прийти до якого-небудь рішення, ні уявити собі ясно своє майбутнє, свою долю. Зрештою вона все-таки заснула й прокинулася так пізно, що Порпора, який завжди рано вставав, уже встиг піти у справах. Як і напередодні, вона застала Гайдна за чищенням одягу свого нового хазяїна й за прибиранням.

— Нарешті, моя спляча красуне! — вигукнув юнак, угледівши подругу. — Я вмираю від нудьги, туги й, мабуть, найбільше від страху, коли між мною й цим лютим професором немає вас, мого ангела-хранителя. Мені все здається, що вчитель проникне в мої наміри, розкриє змову й сховає мене у свій старий клавесин, аби я там задихнувся від гармонійної ядухи. У мене на голові волосся стає сторчма від твого Порпори, і я ніяк не можу переконати себе, що це не старий італійський чорт! Адже запевняють, що диявол у тих краях набагато зліший і хитріший за нашого.

— Заспокойся, друже мій, — відповіла Консуело, — наш хазяїн усього лиш нещасливий. Він — незла людина. Постараємося дати йому хоча б трохи щастя, і він на наших очах зм'якшиться й стане колишнім. Я пам'ятаю, яким сердечним і життєрадісним